Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

А ще був Джон Фарсон, на нього теж слід було зважати. Джонас ніколи не спілкувався з самим Добрим Чоловіком (та й бажання такого в нього ніколи не виникало: подейкували, що Фарсон небезпечний божевільний з ексцентричними вибриками), проте мав оборудки із Джорджем Латіґо, який, напевно, очолюватиме загін Фарсонових людей, що має прибути з дня на день. Це Латіґо найняв Великих мисливців за трунами: заплатив їм величезну суму авансом (хоча Джонас досі не поділився грішми з Рейнолдзом і Діпейпом) і пообіцяв ще більше з воєнної здобичі, якщо війська Альянсу буде розбито в горах Шавед чи на їх околицях.

Латіґо був той ще жук, але навіть близько не міг дорівнятися за розмірами до жука, який повз за ним. А крім того, хто не ризикує, той не отримує великої винагороди. Якщо вони доставлять коней, волів, вози свіжих овочів, смолу, нафту, кристал (перш за все магічний кристал), все буде добре. Та в разі провалу їхніми головами Фарсон і його поплічники гратимуть у нічне поло. Таке могло статися — Джонас знав. І не мав сумнівів, що колись це обов’язково станеться. Але якщо його голова й розпрощається з плечима, то їхнє розлучення станеться не через якихось мармиз на кшталт Деаборна і його друзів, чия б кров не текла в їхніх жилах.

Якщо в нього інтрижка з осіннім подарунком Торіна… якщо він зміг приховати настільки велику таємницю, то які ще секрети він приховує? Напевно, він таки грає зі мною в Замки.

Якщо так, то гратиме він недовго. Щойно юний пан Деаборн вистромить носа з-за Сховку, Джонас відстрелить йому цю видатну частину обличчя.

Але зараз питання було в тому, куди податися спочатку. На Смугу К, оглянути казарми хлопців, як він уже давно збирався? Він міг це зробити, адже о тій порі вони всі втрьох мали бути на Крутоярі, рахуючи коней. Втім, хіба через коней його голова могла полетіти з плечей? Ні, для Доброго Чоловіка коні були тільки додатковою принадою, не більше.

І Джонас поїхав на Ситґо.

6

Спершу перевірив цистерни. Їх ніхто не зрушував з місця — стояли так, як і раніше, у ряд, готові, коли настане час, котити до місця призначення, надійно сховані за сосновими гілками. Деякі гілки вже почали жовтіти на кінчиках, але завдяки дощу здебільшого залишалися на диво свіжими й зеленими. Слідів чийогось втручання Джонас не помітив.

Далі він піднявся на схил, уздовж нафтогону, раз у раз зупиняючись, щоб перепочити, і ці зупинки частішали. Коли він нарешті дійшов до іржавої брами, що відділяла схил від нафтового поля, біль у нозі став нестерпний. Джонас оглянув браму та спохмурнів, побачивши плями бруду на верхній перекладині. Можливо, вони нічого не означали, а можливо, хтось просто переліз через браму, щоб не ризикувати відчиняти її (вона могла відвалитися разом із петлями).

Наступну годину він витратив на те, щоб перевірити нафтові свердловини, особливо ті з них, які досі працювали. Шукав сліди. Знайшов безліч слідів, але прочитати за ними бодай щось було неможливо, надто після того, як упродовж тижня періщив дощ. Тут могли побувати хлопці з Внутрішнього світу та ватага шибеників з Гембрі, Артур Ельд і всі його лицарі. Невідомість (будь-яка, крім як у грі в Замки) доводила Джонаса до сказу.

Він пішов назад тим самим шляхом, збираючись спуститися схилом до свого коня і поїхати до міста. Ногу пекло вогнем. Щоби вгамувати цей біль, потрібно було нажлуктитися. Барак у Смузі К міг зачекати.

Він подолав половину шляху до брами, побачив порослий травою під’їзний шлях, що з’єднував Ситґо з Великим Шляхом, і зітхнув. На тому відрізку дороги не могло бути нічого, але якщо вже він стільки пройшов, то мав довести роботу до кінця.

Прокляття. Я хочу випити.

Проте не лише Роланд часом відчував, що його бажання йдуть наперекір виучці. Джонас знову зітхнув, потер ногу і пішов до зарослої стежини з двома паралельними борознами. І, як виявилося, недаремно.

Ця річ лежала в канаві, менш ніж за дюжину кроків від того місця, де стара дорога з’єднувалася з Великим Шляхом. Спершу Джонас помітив, як щось біліє у траві, і подумав, що то камінь. А тоді виявив у ньому круглий чорний отвір, який міг бути лише очною западиною.

Під акомпанемент бряжчання і глухого гуркоту вишок за спиною Джонас, крекчучи, став на коліна і підняв річ. Грачиний череп. Десь він уже його бачив. Чорт, та його бачила половина міста. У того хвалька, Артура Гіта… який, подібно до всіх хвальків, жити не міг без трофеїв.

— Він називав його вартовим, — пробурмотів Джонас. — Деколи вішав на луку сідла, правда ж? А деколи — собі на шию, як підвіску. — Так. Череп був у шмаркача на шиї тієї ночі в «Раю для подорожніх», коли…

Джонас повернув пташиний череп. Щось загуркотіло всередині, наче остання самотня думка. Джонас нахилив його, потрусив над долонею, і звідти випав шматок золотого ланцюжка. То он як хлопець носив його на шиї. Ланцюжок порвався, череп упав у канаву, а сей Гіт не завдав собі клопоту його пошукати. Напевно, думка про те, що хтось може його знайти, навіть не постукала йому в голову. Хлопці такі недбалі. Дивно, як вони взагалі доживають до віку дорослих чоловіків.

Вираз Джонасового обличчя залишався незворушним, поки він роздивлявся пташиний череп, але в душі вирувала така лють, якої він ще ніколи в житті не відчував. Так, вони тут побували. Ще вчора подібна думка могла викликати в нього хіба що презирливу посмішку. І, мабуть, вони бачили цистерни, хай як добре ті замасковані. І якби Джонас не знайшов цей череп, то так і не дізнався би про це.

— Коли я їх порішу, їхні очі будуть так само порожні, як і твої, сер Гайворон. Я виколю їх власноруч.

Джонас хотів було викинути череп, але передумав. Він міг статися йому в нагоді. Тримаючи череп у руці, Джонас пошкандибав до свого коня.

7

Корал Торін прямувала вниз по Гай-стрит у бік «Раю для подорожніх». У голові гуло, серце гидко теленькало в грудях. Вона встала з ліжка лише годину тому, але похмілля було таке нестерпне, що їй здавалося, ніби вже день. Останнім часом вона надто багато пила (тепер майже щовечора), але на