Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

— Чорт! — скрикнув один з перших рядів. У голосі його чувся гнів і біль. Він теж був рудий… — Чорт! — повторив він. — Та це ж був мій брат, Біл!

І поки тривав суд, через певні проміжки часу в залі чути було його люте: «Чорт!» І ані товариші, ані той, що за столом, не могли примусити рудого замовкнути.

Голова Імберова знову схилилась, очі потьмарились, немов яка заслона відгородила їх від цього світу. Він поринув у свої роздуми і розважав, як тільки може старість розважати над даремними пориваннями молодості.

Потім Гаукан знову розбудив його, сказавши:

— Встань, о Імбере, тобі велять, щоб ти сам сказав, навіщо ти вчинив стільки злочинів, убив стількох людей, а тоді сам прийшов сюди шукати закону?

Імбер насилу підвівся, хитаючись від кволості. Він заговорив тихим, трохи тремтячим голосом, та Гаукан перепинив його.

— Цей старий — божевільний, — сказав він англійською мовою, звертаючись до чоловіка з широким чолом, — він дурниці верзе. Його слова — немов дитячий белькіт.

— Ми хочемо чути його слова, що немов дитячий белькіт, — відказав чоловік з широким чолом, — ми хочемо чути їх геть усі до останнього. Зрозумів?

Гаукан розумів. Імбер блиснув очима: він здогадався, про що розмовляв син його сестри з начальником білих людей.

І тоді він почав свою сповідь, справжній епос темношкірого патріота. Цей епос варто було б вилити з бронзи для науки ще не народженим поколінням. Зала дивно принишкла, а суддя з широким чолом, підперши голову рукою, слухав ніби саму душу індіянина, душу всієї його раси. Чути було тільки глухий низький Імберів голос, що ритмічно чергувався з проразливим голосом перекладача, та ще коли-не-коли, неначе церковний дзвін, лунало здивоване й тужливе: «Чорт!» з уст того рудого.

— Я — Імбер. З плем'я Білої Риби, — почав перекладати Гаукан. У ньому враз прокинулась його природна дикість, а полиск культурності й цивілізації зник з першими звуками і ритмом Імберового оповідання. — Мій батько був Отсбаок, дужий вояк. Коли я був маленький хлопець, наш край огрівало сонце, і радість жила в наших серцях. Люди не були ласі на чужі й невідомі речі і не дослухалися до чужих голосів. Як жили їхні батьки, так і вони жили. Дівчата приязно поглядали на юнаків, а юнаки задоволено дивились на них. Немовлята лежали в матерів коло грудей, а жінки мали широкі крижі і множили наше плем'я. Тоді чоловіки були справді чоловіки: і в мир, і в достаток, і в голод, і в війну — вони були справжні чоловіки.

За тих часів у воді було більше риби, а в лісах — більше дичини. Наші собаки були як вовки, їх гріла густа шерсть, і вони добре витримували морози й бурі. Як було нашим собакам, так було й нам, — ми так само добре витримували морози й бурі. Коли пеллі приходили до нас, ми вбивали їх, а вони вбивали нас. Бо ми були — чоловіки, ми — плем'я Білої Риби. Наші батьки й батьки наших батьків воювали з пеллі і встановили межі наших земель.

Кажу-бо, як нашим собакам було, так і нам. Аж ось одного дня прийшов до нас перший білий чоловік. Він приволікся до нас по снігу і повз на всіх чотирьох. Шкіра в нього була міцно напнута, а з-під неї стирчали кістки. Ще ніколи не було в нас такого чоловіка, і ми дивувалися, з якого він міг бути плем'я і з якої сторони. Він був кволий, дуже кволий, як маленька дитина. Отож ми дали йому місце коло вогнища, теплі шкури, щоб було на чому лежати, і нагодували його, як годують маленьких дітей.

З ним був собака, такий завбільшки, як троє наших, і той був теж кволий. Шерсть у нього була коротка і мало гріла, а хвіст відмерз, і кінчик відпав. Ми й його, цього чужого собаку, також нагодували й поклали коло вогнища і відганяли наших собак, бо вони б загризли його.

Оленина й сушена риба допомогли, і чоловік та собака набиралися сили, погладшали й духом ожили. Чоловік став вигукувати різні слова, сміявся і з старих і з молодих і зухвало поглядав на дівчат. Собака почав гризтися з нашими собаками і, дарма що був виніжений і з короткою шерстю, проте, загриз трьох наших собак в один день.

Коли ми спитали цього чоловіка, з якого він плем'я, він сказав: «У мене багато братів», — і засміявся недобрим сміхом. А коли він зовсім подужчав, то пішов од нас, а з ним пішла й Нода, дочка нашого ватага. Незабаром після цього одна наша сука ощенилась — і ніколи ще в нас не було таких цуценят, головатих, короткошерстих, з грубими щелепами і таких безпорадних. Я добре пам'ятаю свого батька, Отсбаока, дужого чоловіка. Його лице потемніло з гніву, коли він побачив безпорадність цих цуценят. Він узяв каменюку — раз… раз — і цуценят не стало. А за два літа повернулась до нас Нода з маленьким хлопчиком на руках.

Це був початок. Тоді прибув другий білий чоловік з короткошерстими собаками. Їх він залишив у нас, а собі виміняв у брата моєї матері Ку-Со-Ті шість наших найдужчих собак на дивного револьвера, що стріляв шість разів підряд і дуже-дуже швидко. Ку-Со-Ті дуже вихвалявся цим револьвером і сміявся з наших луків і стріл, узиваючи їх «бабською зброєю». З револьвером у руці він пішов проти лисого ведмедя. Тепер ми знаємо, що не годиться полювати на ведмедя з револьвером, а тоді звідки ми могли знати? І як це міг знати Ку-Со-Ті? Він сміливо пішов проти ведмедя й вистрілив з револьвера шість разів. Лисий тільки забурчав і розчавив йому груди, наче яйце, а з голови його потік мозок, як мед із стільника. Ку-Со-Ті був умілий мисливець, і нікого не лишилось, хто приносив би м'ясо його жінці й дітям. Нам усім було дуже тяжко, і ми сказали: «Те, що добре для білих людей, для нас погано». І цьому була правда. Білих людей багато, і вони гладкі, а нас через них стало мало, і ми схудли.

Прийшов і третій білий чоловік з великою силою різних чудесних речей і всяких харчів. Він виміняв у нас двадцять найкращих собак і подарунками та обіцянками звабив і забрав із собою в далеку невідому путь десятеро наших молодих мисливців. Казали потім, що вони загинули в снігах Крижаних гір, де ніколи ще не бувала людина, а