Читати книгу - "Гаррі Поттер і келих вогню"

лежав латаний і обшарпаний Сортувальний Капелюх. Поряд, у скляному футлярі, виблискував прекрасний срібний меч з великими рубінами на руків'ї. Гаррі відразу його впізнав — колись меч належав засновникові гуртожитку, в якому мешкав Гаррі, — Ґодрикові Ґрифіндору. А два роки тому цей меч, видобутий з Сортувального Капелюха, врятував його, коли надії на порятунок майже не було. Раптом Гаррі помітив пляму сріблястого світла, що мерехтіла на скляному футлярі. Він озирнувся і простежив поглядом за сяйливою смужкою, що пробивалася з нещільно прикритих дверцят чорної шафи. Якусь мить Гаррі вагався. Та потім, кинувши погляд на Фоукса, встав, підійшов до шафи й відчинив дверцята.

Там стояла неглибока кам'яна чаша з дивними вирізьбленими на вінцях рунами та символами, яких Гаррі не знав. Сяйво випромінювала речовина в чаші. Нічого схожого Гаррі ще не бачив. Він не міг сказати, що то — рідина чи газ. Поверхня цієї яскравої сріблястої речовини безперервно брижилася, наче вода під вітром, а тоді від неї відокремлювалися хмарки, які легенько крутилися. То було мовби світло, що стало рідиною, або вітер, що став твердим, — Гаррі ніяк не міг визначити.

Він хотів доторкнутися, відчути, яке воно, однак майже чотирирічний досвід життя в магічному світі переконував, що встромляти руку в чашу, наповнену невідомою речовиною — велика дурість. Тому він витяг з мантії чарівну паличку, хвилюючись, ще раз роззирнувся по кабінеті, а тоді тицьнув нею в речовину. Її срібна поверхня завирувала.

Гаррі зігнувся до чаші, засунувши голову в шафу. Речовина стала прозора мов скло. Він зазирнув у неї, сподіваючись побачити кам'яне дно. Натомість крізь дивовижну речовину проступило зображення величезної зали. Здавалося, що Гаррі зазирає в неї крізь кругле вікно у стелі.

Через тьмяне освітлення Гаррі подумав, що зала міститься під землею. У ній не було вікон. На стінах палали смолоскипи — такі самі, як і в Гоґвортсі. Гаррі наблизив обличчя до прозорої речовини так близько, що ледь не торкався її носом. Біля кожної стіни тієї зали він побачив незліченні ряди лав, на яких сиділи чарівники й чарівниці. Лави сходинками піднімалися догори. У самому центрі зали стояло крісло. Воно мало якийсь зловісний, моторошний вигляд — його бильця обвивали ланцюги. Вочевидь, того, хто сидів у ньому, зазвичай приковували.

Де могла бути ця зала? Авжеж, не в Гоґвортсі. Гаррі жодного разу не натрапляв у замку на щось подібне. Ба більше, чарівники й чарівниці, що перебували в дивній залі на дні чаші, були дорослі, а Гаррі знав, що в Гоґвортсі й близько немає стількох учителів. Здавалося, всі вони чогось чекали. Хоч Гаррі бачив лише гострі верхи їхніх капелюхів, проте помітив, що всі дивляться в один бік і ніхто ні з ким не розмовляє.

Через те, що чаша була кругла, а кімната мала квадратну форму, Гаррі не міг зрозуміти, що діялося по кутках. Він зігнувся ще нижче, нахиляючи голову, щоб побачити...

Кінчиком носа Гаррі торкнувся дивної речовини, в яку заглядав.

Дамблдорів кабінет потужно хитнувся — Гаррі кинуло вперед і він полетів сторч головою в чашу...

Але голова його не вдарилася об кам'яне дно. Він провалився в крижану темряву. Здавалося, що його засмоктує темний вир.

І раптом виявилося, що він сидить у залі, на лаві, високо піднятій над іншими. Він глянув угору, на високу кам'яну стелю, сподіваючись побачити кругле вікно, крізь яке щойно дивився, — але вгорі не було нічого, крім суцільного темного каменю.

Важко й швидко дихаючи, Гаррі озирнувся навколо. Ніхто з чарівників і чарівниць — а їх у залі було щонайменше двісті — не звертав на нього уваги. Жоден не помітив, як щойно крізь стелю до них звалився чотирнадцятирічний хлопець. Гаррі обернувся до чарівника, що сидів поруч, і не стримав голосного вигуку здивування, що луною прокотився по залі.

Поруч сидів Албус Дамблдор.

— Пане професоре! — здушено прошепотів Гаррі. — Даруйте... Я не хотів... Я просто зазирнув у чашу у вашій шафі... Я... Де ми?

Та Дамблдор не ворухнувся й нічого не сказав. Він не звертав на Гаррі уваги. Як і всі в цій залі, він зосереджено вдивлявся у найдальший її кут — у двері.

Збентежений, Гаррі витріщився на Дамблдора, окинув поглядом зосереджену мовчазну юрбу, а тоді знову глянув на професора. І раптом зрозумів...

Колись Гаррі вже опинявся в місці, де ніхто його не бачив і не чув. Того разу він потрапив крізь сторінку зачарованого щоденника прямісінько в чужі спогади... І, якщо він не дуже помилявся, тепер сталося щось схоже...

Гаррі підняв праву руку, завмер у нерішучості, а тоді щосили замахав нею просто перед Дамблдоровим обличчям. Дамблдор не кліпнув і не глянув на Гаррі — він узагалі не поворухнувся. І це лише підтверджувало здогад. Дамблдор його не ігнорував би. Гаррі опинився у спогадах і біля нього сидів не теперішній Дамблдор. Але навряд чи це було давно: Дамблдор був сивий і нічим не відрізнявся від теперішнього. Однак де ж це вони? І чого чекають усі ці чарівники?

Гаррі уважніше роззирнувся довкола. Зала, як він і думав, розглядаючи її згори, вочевидь, таки містилася під землею. Це був радше підвал. У ньому панувала гнітюча атмосфера. На стінах не висіло жодної картини чи прикраси. Не було нічого, крім лав, на яких пліч-о-пліч сиділи чарівники. Усі дивилися на крісло з ланцюгами.

Гаррі ще не встиг зробити про цю залу якихось висновків, коли почулися кроки. Двері в кутку підвалу відчинилися й увійшло троє чоловіків — чи принаймні один, у супроводі двох дементорів.

У Гаррі похололо в грудях. Високі, загорнуті в плащі з каптурами, в яких ховали свої обличчя, дементори повільно йшли до крісла в центрі зали, міцно тримаючи чоловіка за зап'ястя своїми мертвотними, мовби гнилими, руками. Чоловік, здавалося, от-от знепритомніє — і Гаррі не зміг би йому за це дорікнути... Він знав, що тут, у спогадах, дементори йогоне зачеплять, проте дуже добре пам'ятав їхню могутність, щоб почуватися спокійно. Глядачі аж сахнулися, коли дементори посадили чоловіка в крісло і вийшли з зали. Двері за ними з грюкотом зачинилися.

Гаррі глянув на чоловіка в кріслі. То був Каркароф.

На відміну від Дамблдора, Каркароф здавався набагато молодшим; він мав чорне волосся й бороду. Плечі вкривала не срібляста хутряна пелерина, а тонка й пошарпана мантія. Він тремтів. Ланцюги на бильцях раптом блиснули золотом і обвили його руки, приковуючи до крісла.

— Ігор Каркароф, — пролунав зліва від Гаррі різкий голос. Гаррі озирнувся й