Читати книгу - "Шлях меча"

…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.

На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.

– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив ан-Танья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!

Чен про подібний рецепт і не чував ніколи, але всі їли й хвалили – сам Чен похвалив би найголосніше, але соромився – а ми, Звитяжці, зібралися тим часом у великому наметі.

Говорили упівдзвону і якось скупо. Про що? Про те, що завтра ми, швидше за все, доберемося до нещасного села Сунь-Цзя біля пісків Кулхан – вірніше, до того, що від цього села залишилося; про те, що Диких Лез Шулми там уже напевно не виявиться – і нам доведеться шукати їх невідомо де й невідомо скільки…

Про те, що шулмуси могли встигнути просто повернутися назад через Кулхан – про це намагалися не говорити. Як і про те, що буде, коли ми їх наздоженемо.

Кунда увесь час люто лаялася, а Уламок тужно мовчав.

Потім повернулися ситі люди, і ми з Но-дачі пішли проводити Бесіду при світлі багаття на сон грядущий. І все вийшло дуже навіть непогано. Просто чудово вийшло. Вишукано й красиво, у найкращих традиціях емірату.

І тим, хто дивився на нас, – їм теж, по-моєму, сподобалося, хоча ми з Но не дуже й звертали на них уваги.

А опісля всі пішли спати.

Крім вартових.

Уранці зібралися прудко й діловито – я чесно напускав на себе заклопотаний блиск, давши змогу розпоряджатися Косові з естоком. Урешті-решт, мусить же бути в проводиря розумний помічник? Мусить. Хвала Небесним Молотам за це? Ясна річ, хвала!

То й не будемо самі себе перековувати!

Маскін із Емрахом пригнали коней. Я-Чен добре бачив, з якою відвертою заздрістю ця парочка поглядає на нашого Демона У. Що ж, кожен гарний на своєму місці – це я про себе, не про них…

– Чуєш, Маскіне, – звернувся я до харзійця, знаючи, що Чен каже те ж саме Емрахові, – я тут подумав… Забирай собі мого Демона! Я однаково наїзник не вельми вправний – а твоєму Придаткові такий кінь якраз пасує. І не сперечайся зі мною! Бери Демона, а я велю осідлати твою булану…

Маскін Сьомий-Тринадцятий зблиснув і одразу згас.

– Я й не сперечаюся, – відповів він. – Не сперечаюся, але й Демона не візьму. Одразу видно, Єдинороже, що ти на піших Бесідах виріс… як і вся твоя рідня. Це ж твій кінь, розумієш? Твій! Не кажучи вже про те, що він – дарований… Та він і не підпустить до себе іншого Придатка, крім твого Чена! А нашу булану я знаю, і чого від неї чекати – теж знаю… а чекати від неї можна багато чого, то ж ти не дуже зазнавайся! Домовилися?

Я згідно хитнувся, а Чен мовчки відійшов убік, задумливо суплячи брови.

…І ми знову їхали, піднімаючись усе вище й вище, стежка ставала вже крутіша, вона звивалася над обривами, злякано втискалася в скелі – ми рухалися повільно, обережно, але ми рухалися вперед.

Незадовго до полудня ми вдало минули перевал – і побачили.

Перед нами внизу – але не занадто далеко, бо ці гори не були горами Сафед-Кух – скупченням чорних вуглин лежало те, що ще зовсім недавно називалося селом Сунь-Цзя. Круж пригорщі праху були розкидані нерівні жовто-зелені плями полів і городів, а ще далі – але однаково клинком подати, якщо дивитися з перевалу – аж до обрію, вибіленого невблаганним сонцем, скільки вистачало погляду, простиралися бурі й безпристрасні піски.

Кулхан.

Погані піски.

І не просто, а дуже погані.

Село згоріло. Повністю. Дощенту. Я й не знав, що поселення може згоріти аж так. Від хат залишилися самі почорнілі обвалені кістяки, які невтомний трудівник-вітер уже наполовину заніс піском. Із-під обвуглених руїн де-не-де визирали присипані попелом кістки й черепи.

Я все частіше просив Чена забирати руку аль-Мутанаббі з мого руків’я, щоб не відчувати за двох нудотного смороду застарілого гару й смаленого, розкладеного м’яса.

Він забирав руку – але це допомагало мало. Зовсім не допомагало.

Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. Ченові-Мені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.

Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!

Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.