Читати книгу - "Ім’я вітру"

Квоут підвівся й вказав на папір, який лежав перед Хроністом.

— Викресліть це, — процідив він.

Хроніст пополотнів, і його обличчя набуло такого ошелешеного виразу, наче його штрикнули ножем.

Не дочекавшись від нього жодного поруху, Квоут сягнув униз і спокійно прибрав наполовину списаний аркуш із-під Хроністового пера.

— Якщо ви не маєте бажання викреслювати… — Квоут повільно, обережно розірвав списаний до половини аркуш зі звуком, від якого Хроніст геть пополотнів.

Квоут із жахливою рішучістю взяв чистий аркуш та обережно поклав його перед ошелешеним писарем. Один довгий палець тицьнув на розірваний аркуш, розмазавши ще не висохле чорнило.

— Перепишіть до цього місця, — сказав він холодним і нерухомим, мов залізо, голосом. Залізо було і в його очах, тверде й темне.

Сперечатися було безглуздо. Хроніст тихо переписав усе до того місця, в якому Квоутів палець прип’яв папір до столу.

Щойно Хроніст завершив, Квоут заговорив — рішучо й чітко, наче потроху кусаючи лід.

— Якою саме була її врода? Я розумію, що не можу сказати достатньо. Отже. Якщо я не можу сказати достатньо, я принаймні не скажу забагато.

Скажу от що: вона була темноволосою. Ось. Її волосся було довгим і прямим. Вона була темноокою та світлолицьою. Ось. Обличчя вона мала овальне, а підборіддя — рішуче й тендітне. Скажу, що вона була врівноваженою й граційною. Ось.

Перш ніж продовжити, Квоут вдихнув.

— Нарешті скажу, що вона була прекрасною. Ось і все, що можна сказати до пуття. Що вона була прекрасною, до нутра кісток, попри будь-які ґанджі чи недоліки. Вона була прекрасною, принаймні на думку Квоута. Принаймні? Для Квоута вона була надзвичайно прекрасною. — Квоут на мить напружився, наче готовий підскочити та відібрати в Хроніста й цей аркуш.

Тоді він розслабився, наче вітрило, яке покинув вітер.

— Але якщо бути чесним, необхідно сказати, що іншим вона теж видавалася прекрасною…

Розділ п’ятдесят восьмий

Імена для початку

Було б добре сказати, що наші очі зустрілись і я спокійно підійшов до неї. Було б добре сказати, що я всміхався й говорив про приємне римованими двовіршами з чітко вивіреним розміром, наче сміливий принц із якоїсь чарівної казки.

На жаль, життя рідко складається за такими ретельно виписаними сценаріями. Насправді я просто стояв. Це була Денна, дівчина, з якою я дуже давно познайомився в Рьонтовій валці.

Якщо подумати, відтоді минуло лише півроку. Не так багато, якщо слухати про це історію, але в житті півроку — дуже великий термін, особливо для молодої людини. А ми обоє були дуже молодими.

Я помітив Денну, коли вона долала останню сходинку перед третім рівнем «Еоліяна». Очі вона опустила, а її обличчя було задумливим, майже сумним. Вона повернулася й пішла до мене, не відриваючи очей від підлоги, не бачачи мене.

За ці місяці вона змінилася. Якщо раніше вона була гарненькою, то тепер вона була ще й гарною. Можливо, різниця полягала лише в тому, що на ній замість дорожнього одягу, в якому я побачив її вперше, на ній була довга сукня. Але сумнівів не було: це — Денна. Я навіть впізнав перстень на її пальці, срібний і з блідо-блакитним каменем.

Відколи наші дороги розійшлися, я переховував у потаємному куточку свого серця дурнуваті ніжні думки про Денну. Я вже думав про те, щоб вирушити до Аніліна й вистежити її, ще раз випадково перестріти її на дорозі, про те, що вона може приїхати до Університету, шукаючи мене. Але в глибині душі я знав, що ці думки — дитячі вимрійки, та й усе. Я знав правду: я її більше ніколи не побачу.

Але вона була тут, а я був до цього зовсім не готовий. Вона взагалі згадає мене, незграбного хлопчину, якого знала кілька днів колись давно?

Опинившись за якийсь десяток футів від мене, Денна підняла очі та побачила мене. Її обличчя посвітлішало, наче хтось вставив у неї свічку й вона засяяла світлом цієї свічки. Вона помчала до мене та подолала відстань між нами за три радих, жвавих кроки.

Якусь мить здавалося, ніби вона готова кинутися мені в обійми, але в останню мить вона відступилася, кинувши погляд на людей, що сиділи довкола нас. За півкроку її радісний біг навпростець перетворився на стримане привітання на відстані витягнутої руки. Це в неї вийшло граційно, але їй усе одно довелося витягнути руку та спертися на мої груди, щоб, бува, не повалитися на мене через раптову зупинку.

Тоді вона усміхнулася мені. Ця усмішка була теплою, милою й сором’язливою, наче квітка, що розпускається. Вона була привітною, чесною й дещо зніченою. Коли вона всміхнулася мені, я відчув…

Зізнаюся чесно: я не уявляю собі, як це можна описати. Збрехати було б легше. Я міг би вкрасти слова з сотні історій для такої звичної брехні, що ви проковтнули б її цілком. Я міг би сказати, що в мене підкосилися ноги. Що мені сперло дихання в грудях. Але це було б неправдою. Моє серце не загупало, не зупинилося й не тьохнуло. Таке, кажуть, буває в історіях. Дурість. Перебільшення. Маячня. Та все ж таки…

Вийдіть надвір у перші дні зими, після першого заморозку. Знайдіть озерце, укрите льодом, ще свіжим, новеньким і прозорим, наче скло. Біля берега лід вас витримає. Ковзніть далі. Ще далі. Врешті-решт ви знайдете таке місце, де його поверхня ледве витримає вашу вагу. Там ви й відчуєте те, що відчув я. Крига ламається у вас під ногами. Опустіть погляд — і побачите, як льодом розбігаються білі тріщини, схожі на божевільне складне павутиння. Він не видає жодного звуку, але підошвами ви відчуваєте раптові різкі вібрації.

Ось що сталося, коли Денна мені всміхнулася. Я не хочу сказати, що відчув себе так, ніби опинився на крихкому льоду, який ось-ось трісне піді мною. Ні. Я сам відчув себе льодом, раптом розбився, а від того місця в мене на грудях, де вона мене торкнулася, розбіглися тріщини. Я втримався лише тому, що всі мої кавалки — тисяча кавалків — тяжіли один до одного. Я боявся, що, ворухнувшись, розпадуся на шматки.

Можливо, досить сказати, що мене полонила усмішка. І хоча це звучить по-казковому, це дуже близько до істини.

Мені ніколи не було важко зі словами. Власне, навіть навпаки: мені часто буває надто вже