Читати книгу - "За вуаллю брехні, Юлія Ковалевська"

Ессі прокинулась від голосів, що доносились з вітальні через ледь прочинені двері. Вона тихо сповзла з ліжка і підкралась ближче. У вітальні знаходились Торіан та Вінс. Шпигун йому якраз доповідав про те, що їм вдалось дізнатись вчора.

– Це дуже, дуже погані новини, – сказав Торіан підтиснувши вуста. – Їдь у місто, там знайди людей Аліксена. Нехай передадуть йому, що в нас обмаль часу.

Він схопився за листок та перо, почав швидко писати повідомлення.

– Тримай, – він подав його Вінсу, а той заховав його у внутрішній кишені камзолу. – Ми сьогодні їдемо звідси, тому не затримуйся.

– Зрозумів, – він кивнув і швидким кроком покинув покої. Ессі видихнула. Не хотіла з ним перетинатись, принаймні поки що.

Двері до спальні відчинились і очі Торіана спочатку розширились, коли побачив порожнє ліжко, а потім він кутовим зором помітив свою дружину сидячою на підлозі, спершись спиною до дверей.

– Ти чого це сидиш на підлозі? – він подав їй руку і допоміг встати.

– Не хотілось стояти, – якось стомлено відповіла вона. Певно давалась у знаки погана ніч.

– Може ляжеш ще відпочинеш? На нас сьогодні чекає дорога, – він ніжно торкнувся її щоки і занепокоєно заглянув у очі, пригнувши голову.

– Ні-і-і, не хочу. Хочу покинути це місце скоріше, – він сумно усміхнувся.

– Тоді я зараз покличу слуг, нехай починають збори. А ми можемо поки поснідати в саду, якщо хочеш.

– Чудова ідея!

Служки допомогли дівчині привести себе до ладу і одразу взялись допомагати іншим збирати речі. Їх Високості пішли до саду і почали трапезу на свіжому повітрі, насолоджуючись сонцем, ароматом квітів та теплим вітерцем, що все ж рятував від спеки.

Почулись численні зойки. Лунали вони з головної площі столиці, що знаходилась впритул до схилу, на якому стояв замок. Торіан та Ессі нахмурились, переглянулись, встали і підійшли до балюстради. На площі було зігнано чимало народу, що нервово товклись на місці. Зліва зблиснув метал у променях сонця, і, як тільки Ессі хотіла звернути на нього увагу, Торіан неочікувано і швидко схопив її і розвернув до себе.

– Не дивись... – тихо сказав він під акомпанемент з нової хвилі зойків. Почувся чийсь плач.

– Що відбувається? – дівчині кортіло глянути, але вона довірилась своєму чоловіку і зараз уважно дивилась йому в очі, намагаючись придушити паніку. Здогадки в неї все ж були.

– Давай краще повернемось назад до замку, доїмо вже там, добре? – вона кивнула.

– Ні! Будь ла-а-аска, ні-і!.. – донеслись ридання якогось чоловіка з площі. – Я молю вас, помилуйте! У мене діти! П-прошу! П-пом-милуйте!

Тяжко було розібрати його слова, які приглушено до пари доносив вітер. Але Ессі розчула їх і повернулась на звук машинально. Встигла лише побачити той самий блиск металу, почути свист сокири, який щоразу передував зойкам, і побачити, як відтята голова зникла у кошику. Встигла роздивитись ката у чорній масці, що одразу задоволено закинув собі закривавлену зброю на плече, збираючись покинути поміст.

Ессі не встигла повернутись очима до обезголовленого тіла, що зараз рясно вкривало плаху і все навколо кров’ю, бо її знову перехопив Торіан і повів куди подалі звідси, лаючись собі під ніс. Дівчина почала спотикатись і осідати, миттєво втрачаючи сили. Торіан зміг довести (скоріше дотягти) її до головного входу замку, всадив на сходи і підкликав лакея, аби той приніс води і швидко.

Привівши Ессі до тями, чоловік допоміг їй піднятись і тут під’їхала карета. Як на зло, Торіан не встиг із білявкою зникнути звідси, але він не здавався і потягнув її до дверей ще швидше, аби скоріше зайти всередину.

Не встиг.

До них підійшов він – кат. Досі з тією важкою сокирою в руці, гостре, як бритва, топорище якої було вкрите вже засохлою, проте все ще свіжою кров’ю. Естеса, часто дихаючи, повільно перевела погляд з сокири на чоловіка у чорній масці, який хотів підійти ближче, але Торіан не дозволив, поставивши її собі за спину. В очах, прихованих за тінню об'ємної маски, блиснув знайомий вогник. Рука, обтягнута чорною шкіряною рукавицею, злетіла догори і парі відкрилось зухвале обличчя із хижим оскалом на губах. Вогник в очах насправді був полум’ям божевілля. Некерованим і всепоглинаючим.

Ессі навіть на мить заспокоїлась, коли побачила, що це король. Просто відволіклась, задумавшись.

«Це ж яким треба бути жорстоким, це як треба любити відчуття крові на руках, її запах, страх в очах жертви і звук її останнього подиху, що він сам виконує вирок... Безумець!... Хвора людина! Якщо його взагалі можна назвати людиною...» – роїлись в її голові думки.

– Добрий ранок, голуб’ята! – привітався піднесеним тоном, ніби кілька хвилин тому він саджав квіти, а не рубав голови. – Кудись поспішаєте?

– Дай нам пройти, ми їдемо звідси, – від напруги в голосі Торіана волосся ставало дибки.

– А що це ви так рано вирішили покинути нас. Було ж весело, так, Естесо? – він підморгнув білявці своїм підбитим запухлим оком.

– Не говори до неї.

– А то що? – вирішив взяти його на слабо монарх.

– Я не буду більше терпіти твої вибрики, брате. Краще відступи, – голос ерцгерцога був низьким та загрозливим. Було чути, що він не жартує. Король теж це помітив.