Читати книгу - "Битва королів"

Один з ібенців забрав у нього коня.

— Ви її збудили? — запитав його Тиріон.

— Ні, мілорде.

— От і добре.

Вогонь у спальні вже перегорів, але в кімнаті зберігалося тепло. Шей уві сні відкинула покривало і простирадла. Тепер вона голяка лежала на перині, й м’які округлості її юного тіла ясніли в слабенькому жеврінні коминка. Стоячи в дверях, Тиріон впивався цим видовищем. «Молодша за Марі, миліша за Тансі, вродливіша за Алаяю, вона — все, що мені потрібно, й навіть більше». Як може повія здаватися такою чистою, милою і невинною?

Він не збирався турбувати її, але одного її вигляду досить було, щоб він відчув ерекцію. Скинувши одяг на підлогу, він заліз у ліжко й, лагідно розсунувши їй ноги, поцілував її між стегон. Шей забурмотіла уві сні. Він знов поцілував її, лизнув потаємну розкіш — і лизав, і лизав, поки і борода його, і піхва Шей не промокли наскрізь. А коли Шей, стиха застогнавши, здригнулася, він миттю опинився всередині — й майже відразу вибухнув сіменем.

Вона розплющила очі. Усміхнувшись і погладивши його по голові, вона прошепотіла:

— Який солодкий мені сон наснився, мілорде!

Тиріон стиснув губами маленьку тверду пипку, а тоді поклав голову Шей на плече. Він так і не вийшов із неї: хотів би він так і лишитися в ній назавжди!

— Це не сон,— запевнив він її.

«Усе взаправду, все,— подумав він,— війни, інтриги, велика кривава гра, і я в самому її центрі... я, карлик, чудовисько, з якого глузували і сміялися, а я тримаю в руках владу, місто й дівчину. Ось для чого я народився, і, боги простіть мені, як мені любо все це!

І вона. І вона».

Арія

Хай які назви збирався дати Гарен Чорний своїм вежам, це вже давно забулося. Тепер вони звалися Вежа страху, Удовина вежа, Скиглява вежа, Вежа привидів і Погребальна вежа. Арія спала в неглибокій ніші у схожому на печеру підвалі під Скиглявою вежею, на соломі. Вона отримала воду й кусень мила і могла митися, коли схоче. Робота була тяжка, але не тяжча, ніж милі й милі піших переходів щодня. Ласці вже не доводилося їсти черв’яків і комах, як Арі: щодня був хліб і ячмінний суп з морквою і ріпою, а раз на два тижні навіть давали кусник м’яса.

Пиріжок харчувався навіть краще: він опинився там, де звик,— на кухні — у круглій мурованій будівлі зі склепінчастим дахом, що була окремим світом. Арія їла за довгим столом у льоху разом з Вісом та іншими його підопічними, але іноді їй доручали подавати їм їжу, й тоді вона могла перекинутися словом з Пиріжком. Він ніяк не міг запам’ятати, що тепер вона Ласка, й далі кликав її Арі, хай і знав уже, що вона — дівчинка. Одного разу він спробував тицьнути їй яблучного пирога, але зробив це так незграбно, що двоє кухарів бачили. Відібравши пиріг, вони побили його дерев’яною ложкою.

Гендрі відіслали на кузню, тож Арія рідко з ним бачилася. Що ж до тих, з ким вона зараз служила, то вона й імен їхніх знати не хотіла. Бо коли вони вмирали, від цього було ще болячіше. Більшість із них були старші за Арію, тож не чіплялися до неї.

Гаренхол був величезний, але здебільшого на ньому лежала печатка занепаду. Леді Вент володіла замком як прапороносець дому Таллі, але вона користувалася хіба нижньою третиною п’ятьох веж, решта ж просто руйнувалися. А тепер, коли вона втекла, її нечисленна прислуга і близько не могла обслужити всіх лицарів, лордів і високородних в’язнів, яких привіз лорд Тайвін, тож Ланістерам довелося добувати прислугу, так само як припаси і провізію. Подейкували, що лорд Тайвін збирається повернути Гаренхолу колишню славу, а коли війна закінчиться, зробити його своїм новим престолом.

Віс доручав Арії бігати з повідомленнями, тягати воду, приносити їжу, а іноді прислужувати за столом у касарні понад зброярнею, де їли вояки. Але здебільшого вона прибирала. Нижній поверх у Скиглявій вежі віддали під склади й комори, а на двох наступних поверхах розмістилася частина гарнізону, однак верхніми поверхами не користувалися вже років вісімдесят. А тепер лорд Тайвін віддав наказ, щоб їх знову привели до ладу. Тож доводилося мити підлоги, драїти вікна, виносити трухляві крісла й ліжка. Найвищий поверх весь був усіяний гніздами величезних чорних кажанів, які прикрашають герб дому Вентів, а в підвалі водилися щурі... і привиди, як подейкували, духи Гарена Чорного і його синів.

Арія вважала це дурницями. Гарен із синами загинув у Погребальній вежі, звідси вона й отримала свою назву, то для чого їм ходити через двір і лякати Арію? Скиглява вежа скиглила тільки тоді, коли віяв північний вітер, і звук цей був наслідком того, що у тріщинах, які лишилися після пожежі, гуляли протяги. Якщо у Гаренхолі й водилися привиди, Арію вони ніколи не чіпали. Боялася вона живих людей — Віса, і сера Грегора Клігана, і лорда Тайвіна, який оселився в Погребальній вежі, що й досі лишалася найвищою й найбільшою з усіх, хай і похилилася під вагою вигорілого каміння й від цього нагадувала велетенську напіврозплавлену чорну свічку.

Цікаво, думала Арія Старк, а як учинив би лорд Тайвін, якби вона прийшла до нього та призналася? Однак вона чудово розуміла, що ніколи їй не опинитися так близько до нього, щоб заговорити, та й усе одно він не повірить їй, а потому Віс віддубасить її до крові.

Малий пихатий Віс по-своєму був не менш застрашливий, ніж сер Грегор. Гора-на-коні бив людей, як мух, але він здебільшого й не помічав, що навколо нього крутяться мухи. А Віс ніколи не забував про тебе: він знав, чим ти займаєшся, а іноді навіть — про що ти думаєш. І бив тебе з найменшого приводу, а ще тримав майже таку саму лиху, як сам, собаку — бридку плямисту сучку, від якої страшенно тхнуло псятиною. Одного разу Арія бачила, як Віс нацькував сучку на хлопчика, що прибирав у нужнику і чимось роздратував його. Вона відцюкнула йому шмат м’яса з литки, а Віс тільки реготав.

Знадобилося всього три дні, щоб