Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

О боги! То от навіщо він поїхав з Танрагосом? Щоб перевірити? Виходить, Аєдан уже давно здогадався про мене. І міг будь-якої миті змусити мене зізнатися. Але вичікував чомусь.

− Це все? – цікавиться його демонічна величність.

– Ні. Є ще дещо. Судячи з усього, король Аделхея зовсім поїхав дахом через смерть дружини. Гадаю, вся річ у прив'язці. Він людина. Ні краплі крові Древніх. Цей обряд не міг пройти для нього безслідно. Можливо, робив його одержимим дружиною. На цей висновок мене наштовхують і чутки про його божевільну любов до неї. А тепер кровна прив'язка до покійної зводить Танрагоса з розуму, перетворює на повного безумця, одержимого жагою крові. Я став випадковим свідком того, як він серйозно поранив свого сина, коли той спробував йому заперечити й виправдатися за смерть Аміннаріель.

Він поранив Осіана? Через мене?

Я цього не хотіла. Пасинок, звісно, завжди ставився до мене дещо зневажливо, але й зла ніколи не чинив. Я теж йому зла не хотіла. І не уявляла навіть, що він постраждає через мою уявну смерть.

Як же так? Чому Танрагос вирішив, що винуватий принц? Чому поранив єдиного спадкоємця? Невже збожеволів? А може він і справді вже давно був божевільний? І зараз лише остаточно переступив межу розумного, втративши залишки здорового глузду.

– Це сталося після похоронної церемонії. І про це поки що нікому невідомо. Принца сховали. Лікують. Усім кажуть, що він терміново поїхав за дорученням батька. Навіть його дружина так думає. Принцеса Адерін, до речі, доволі кмітлива дівчина. Вона закрилася в їхньому із чоловіком палацовому крилі й навіть носа не показує на людях, щоб тестю зайвий раз на очі не траплятися, поки її благовірного немає, – продовжує доповідати Мартан. − А Танрагос того ж дня налигався як свиня. Коли я їхав, він все ще не просихав, напиваючись зі своїм вірним псом Калвагом прямо в тронному залі.

– Ясно. Цікаві ти речі розповідаєш, – тягне задумливо Аєдан. – Сподіваюся, він не зіп'ється до смерті, до того моменту, як я до нього дістануся. Можеш бути вільним, Мартане. Йди відпочивай. А я вирішу, що робити із твоїми новинами. Якщо що, покличу.

Почувши, як іде червоноволосий демон, я відлипаю від дверей і плетуся до ліжка. Серце гуркотить у грудях так, що майже боляче. Я знала, що Малвайн мертва. Відчула це ще тоді. Змирилася з її смертю і жертвою. Але дізнатися, що через мене страждають інші… від цього стає погано.

Може, я могла цього уникнути?

Але як? Залишившись? Жертвуючи собою? Хіба цим я зупинила б чудовисько?

Танрагос і раніше мав чужі життя за ніщо. І міг стратити будь-кого, хто не так на мене глянув. І казав потім, що це я винна. Що я спокусила. Що його я одурманила. Звела з розуму. Що це моя кров винувата. І я вірила...

А зараз? Вірю?

Коли до спальні заходить Аєдан, я стою біля ліжка, безвільно опустивши руки. Заціпеніла, намагаючись розібратися у собі, розриваючись від суперечливих емоцій та сумнівів.

− Здається, я помилився, дозволивши тобі слухати цю розмову, − зітхає демон, підходячи до мене й обіймаючи зі спини. – Що ти там собі вже надумала?

– Через мене страждають невинні, – шепочу я втрачено, заплющуючи очі.

− Ох вже ці ельран, − бурчить Аєдан з досадою. – Ось тому вас так мало й залишилося. Все на себе берете. Дурниць не кажи! Ти ні в чому не винна! А цю гниду шалену Танрагоса я скоро знищу, щоб він не отруював повітря Аранхода своїм існуванням. І обіцяю, що допоможу тобі назавжди про нього забути.