Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

На мить я зупинилась, не знаючи, куди краще йти.  

— Черепе! — покликала я. — Я не знаю...  

— Ідіть уперед, інакше помрете.  

— Гаразд, — використовуючи Вернона як мотузок, щоб тримати Голлі на ногах, я знову рушила вперед. У наступному проході два прилавки були відкинуті вбік і врізались у третій прилавок.  

— Ото вже зрадіє пан Ейкмер, —    обізвався череп.  

— Авжеж. Невимовно, — погодилась я.  

— З ким ти щойно розмовляла? — вирячилась на мене Голлі.  

— Ні з ким! З тобою!  

— Я не вірю тобі.  

П’ять скляних мисок промчали повз мою голову і розбились об стіну. Вітер кружляв коло моїх черевиків, хапав за ноги, силкуючись повалити мене на підлогу...  

— Голлі. яке тобі зараз до цього діло?!  

— Люсі. якщо ми збираємось працювати разом...  

— Хай тобі дідько! Гаразд! Я розкажу тобі! У мене в рюкзаку живе наш клятий череп. Я розмовляю з ним! Ти задоволена?  

— Так. Це багато що пояснює. — кілька фартухів хлиснули Голлі по обличчю, вона недбало жбурнула їх убік. — Ось бачиш, ти сказала правду, й нічого лихого не сталось!  

Ми майнули в прохід, що вів до відділу жіночого одягу. Відразу після цього ззаду вилетів цілий прилавок і з гуркотом розсипався, ударившись об стіну саме в тому місці, де ми щойно перебували.  

— Отакої! —    буркнув череп. —   Тепер ти всім розповідатимеш про мене? А я думав, що в нас із тобою особливі стосунки...  

— Ходімо! Замовкни! Поговоримо про це згодом!  

— Знаєш. Люсі, — засапано промовила Голлі Манро. — а я думала, що ти трішки схиблена... Тепер я бачу, що помилялась.  

У в   ідділ   і жіночого одягу було тихо, принаймні, якщо порівняти з відділом господарчих товарів. Вітерець холодив нам ноги. В дальньому кінці відділу вже видніли ліфти і майданчик, на який з першого поверху виходили ескалатори та головні мармурові сходи.  

—Тут нічого небезпечного, — сказала я. — Дякувати Богові.  

Аж тут ліворуч від нас — це могла бачити тільки я, бо Голлі обернулась туди спиною, — повільно ворухнув головою манекен, ніби стежачи за нами своїм сліпим усміхненим обличчям.  

І тоді зала вибухнула. Ціла стійка з одягом знялась над підлогою, копнула її ніжками, наче норовиста коняка, й перекинулась у повітрі. Голлі заверещала. Ми позадкували, а стійка тим часом наштовхнулась на колону і впала, наче повалений стовбур, перегородивши собою прохід.  

Інші стійки теж злетіли в повітря й полетіли залою, вибиваючи шибки у вікнах і вдаряючись у стіни. Куртки й пальта зірвалися з вішаків і закружляли над нами, погойдуючи порожніми каптурами й вимахуючи рукавами. Вони ширяли залою, наче ті відьми на мітлах, круг них шалено завивав вітер. Потім вони попадали вниз просто нам на голови, стьобаючи повітря пасками, дряпаючи нашу шкіру застібками й ґудзиками.  

Прихилившись, ми потягли Бобі Вернона до ескалаторів, дорогою відвертаючись від речей, що падали згори, й перестрибуючи через керамічні плитки підлоги, які розтрощувались у нас під ногами, кружляли в повітрі й розколювались на друзки об стіни й колони. Довкола нас шаленів одяг: нейлонові штани ніжно-жовтавого кольору так щільно заліпили мені обличчя, що я не могла дихати. Я зірвала їх. кинула вбік і озирнулась, щоб побачити те, що вирує в мене за спиною.  

Там. із-за одягу й меблів, з темного кутка назустріч мені рачкувала лиховісна тінь. Ось вона підняла свою тоненьку руку:  

— Люсі...