Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

То найкоханіший голос. І все ж дівчинка не реагує відразу. І далі дивиться на воду, на рибок, на латаття, на своє відображення.

— Філіппо!

* * *

— Філіппо! — різкий голос Шеали де Танкарвіль вирвав її із задуми. — Ми чекаємо.

З відкритого вікна повіяло холодним весняним вітром. Філіппа Ейльгарт здригнулася. «Смерть, — подумала вона. — Смерть пройшла поряд зі мною».

— Ця Ложа, — промовила вона нарешті голосно, упевнено та рішуче, — вирішуватиме долю світу. Тому ця Ложа є його віддзеркаленням. У рівновазі тут розум, що не завжди означає холодну підлість і розрахунок, і сентиментальність, що не завжди є наївною. Відповідальність, залізна дисципліна, що накладається нехай навіть силою, лагідність і довіра. Доречний холод всеможливості… і серце. Я, — продовжила вона в тиші, що запала в колонній залі замку Монтекальво, — віддаючи свій голос останньою з тих, хто голосує, беру до уваги ще одну річ. Ту, яка, не врівноважена ні з чим, урівноважує все.

Услід за її поглядом усі глянули на стіну, на мозаїку, на якій змій Уроборос, викладений із маленьких плиток, хапав зубами власний хвіст.

— Тою річчю, — продовжила вона, упиваючись у Цірі темними очима, — є призначення. Яке я, Філіппа Ейльгарт, віднедавна почала розуміти. Призначення — це не вироки й не сувої, записані рукою деміурга, це не фаталізм. Призначення — це надія. Будучи сповнена надією, вірячи, що те, що має статися, станеться, я й віддаю свій голос. Віддаю свій голос Цірі. Дитині призначення. Дитині надії.

Довго тривала тиша в колонній залі замку Монтекальво, що була занурена в легеньке сяйво. З-за вікна долинув крик орла-рибалки, що кружляв над озером.

— Пані Йеннефер, — прошепотіла Цірі. — Чи це значить…

— Ходімо, донечко, — відповіла тихим голосом Йеннефер. — Ґеральт на нас чекає, а дорога попереду далека.

* * *

Ґеральт прокинувся й зірвався на ноги, чуючи у вухах крик нічного птаха.

Розділ 12

Потім чародійка й відьмак побралися й гучно відсвяткували весілля. Я теж там був, мед-пиво пив. А вони пізніше жили щасливо, але дуже коротко. Він помер просто, від серцевого нападу. Вона померла невдовзі після нього, а від чого — казка про те не згадує. Кажуть, що з жалю й туги, але хто ж тим казкам йме віри.

Флоренс Деланной. Казки й казання

Був шостий день після червневої новини, коли вони дісталися до Рівії.

Виїхали з лісів на схили гір, і тоді під ними, унизу, раптово й без попередження блиснуло дзеркало озера Лох Ескалотт у формі руни, від якої воно взяло назву, наповнюючи котловину. У дзеркало його задивлялися схили Крааг Рос, що поросли ялинами та модринами — рубіж масиву Магакам. І червоні дахи веж пузатого замку Рівія, що стояв над озером, — зимової резиденції королів Лирії. А в затоці біля південного краю Лох Ескалотта лежав рівійський град, полискуючи солом’яними пригородами та темніючи будинками, що, наче опеньки, обросли берег озера.

— Ну, то ми начебто доїхали, — ствердив факт Любисток, прикриваючи очі долонею. — Зробили ми коло, знову в Рівії. Дивно, ой, як дивно сплітаються долі… На жодній із замкових веж не бачу біло-блакитного прапорця, тож королева Мева в замку не гостює. Утім, я не думаю, що вони ще пам’ятають оте дезертирство…

— Повір мені, Любистку, — перервав його Ґеральт, направляючись униз схилом. — Мені глибоко байдуже, хто й що пам’ятає.

Під містом, неподалік від застави, стояв різнобарвний намет, що нагадував здобну бабу. Перед наметом на палиці висів білий щит із червоними кроквами. Під піднятою полою намету стояв рицар у повному обладунку та в білій яккі, оздобленій тим самим знаком, що й щит. Рицар проникливим і досить зухвалим поглядом міряв тих, що минали його: бабів із хмизом, мазярів та дьогтярів із бурдюками товару, пастухів, лоточників і старців. Коли вартовий побачив Любистка та Ґеральта, які їхали ступою, його очі зблиснули надією.

— Дама вашого серця, — Ґеральт льодяним голосом розвіяв надії рицаря, — ким би вона не була, є найвродливішою та найцнотливішою дівицею від Яруги до самої Буйни.

— Честю клянуся, — проревів у відповідь рицар, — ви, пане, праві.

* * *

Світловолоса дівчина в шкіряній, густо набитій срібними заклепками куртці блювала посеред вулиці, зігнута навпіл, тримаючись за стремено гречковатої кобили. Двоє товаришів дівчини, ідентично вдягнені, з мечами на спинах, пов’язками на чолі, мерзотно лаяли перехожих трохи белькотливими голосами. Обидва були більш ніж напідпитку, погойдувалися, раз у раз наштовхуючись то на боки коней, то на конов’язь перед корчмою.

— Ми насправді мусимо туди йти? — запитав Любисток. — Усередині цього закладу може виявитися більше таких-от милих діток.

— Я домовився тут. Чи ти забув? Це саме корчма «Під когутом і квочкою», про яку говорила табличка на дубі.

Світловолоса дівчина знову зігнулася, ригаючи спазматично й вельми густо. Кобила голосно форкнула й шарпнулася, зваливши дівчину й протягнувши її по блювотинні.

— Ну й чого витріщаєшся, дубино? — пробелькотів один із хлопців. — Дідугане сивий…

— Ґеральте, — пробурмотів Любисток, спускаючись на землю. — Прошу тебе, не нароби дурниць.

— Не бійся. Не нароблю.

Вони прив’язали коней до конов’язі по інший бік сходів. Юнаки перестали звертати на них увагу, заходилися лаяти та обпльовувати міщанку з дітьми, що йшла вулицею. Любисток глянув скоса на обличчя Ґеральта. Те, що побачив, йому не сподобалося.

Першим, що кидалося в очі після входу в корчму, був напис «НАЙМУ КУХАРЯ». Іншим був великий малюнок на збитому з дощок щиті, що зображував бородату почвару зі скривавленою сокирою. Підпис повідомляв: «Ґном — ЗАШМАРКАНИЙ КАРЛИК-ЗРАДНИК».

Любисток побоювався слушно. Практично єдиними гостями корчми, окрім кількох добре п’яних п’яниць і двох худих повій із колами під очима, були вдягнені в блискучу від заклепок шкіру «діти» з мечами за спинами. Було їх восьмеро, обох статей, але шуму робили за вісімнадцятьох, взаємно перекрикуючись та лаючись.

— Пізнаю й відаю, ким панство є, — підскочив до них корчмар, ледь їх побачив. — І маю для вас звістку. Податися вам треба на В’язово, до господи «У Вірсінга».

— О-о-о, — повеселішав Любисток. — Це добре…

— Ну, як добре, то добре. — Корчмар поновив витирання кухля фартухом. — Як не бажаєте в моєму трактирі бути — то справа ваша. Але я вам скажу, що В’язово — то ґномський квартал, нелюди там живуть.

— І що з того? — примружився Ґеральт.

— Та ні, вам, напевне, нічого, — знизав плечима корчмар. — Бо ж той, хто для вас