Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05 📚 - Українською

Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 173
Перейти на сторінку:
збирався, хоча й казав, що ні. А що таке? Ви хотіли його бачити?

— Еге, але як здибаєте його раніше, то не кажіть, що бачили мене.

Капітан кивнув і, зваживши ті слова, пішов на прову свого судна, щоб його краще було чути.

— Слухайте! — гукнув він. — Якобсен казав мені, що вони мають дістатися до Габери сьогодні після обіду. Хочуть там переночувати й набрати солодкої картоплі.

— З усіх Соломонових островів тільки на Габері є маяк, — сказав Гриф, коли його шхуна вже добре випередила «Каурі». — Правда, капітане Ворде?

Капітан кивнув.

— А в бухточці, що з цього боку за мисом… здається, не можна пристати до берега?

— Ніяк не можна. Скрізь коралові рифи, мілини, та ще й небезпечні буруни. Саме там три роки тому на друзки розбилася «Мазунка».

Гриф хвилину невидющим поглядом дивився поперед себе, неначе викликав у душі якусь картину. Потім біля очей йому позбиралися зморшки, а кінці жовтих вусів піднялися від усмішки.

— Ми кинемо якоря в Габері,— сказав він. — Але пройдемо цим боком, повз бухточку. Я хочу, щоб ви мене спустили в човні, як будемо пропливати повз неї. Крім того, дайте мені шість хлопців, та хай кожен прихопить рушницю. А вдосвіта я повернуся назад.

На обличчі в капітана з’явилася підозра, яку швидко наступила догана.

— О, це тільки невеличка розвага, шкіпере, — почав виправдуватися Гриф — винувато, мов школяр, що його старший застукав на пустощах.

Капітан Ворд щось буркнув, але Денбі заметушився.

— Мені б хотілося теж поїхати з вами, пане Грифе, — сказав він.

Гриф кивнув.

— Захопіть кілька сокир і ножів, щоб було чим стинати кущі,— сказав він, — та ще два-три ліхтарі. І подбайте, щоб у них був гас.

V

За годину до заходу сонця «Диво» промчало повз бухточку. Вітер дужчав, і море потроху бралося хвилями. Мілини коло берега були вже білі від піни, а на дальших вода тільки-но почала змінювати свій колір. Коли шхуна опинилася за вітром, на ній згорнули клівер і спустили на воду вельбот. Туди стрибнуло шість хлопців із Санта-Крусу у настегнових пов’язках; кожний мав при собі рушницю. Денбі з ліхтарями в руках сів на кормі. Гриф, ідучи слідом за ним, спинився біля поруччя.

— Шкіпере, моліться, щоб ніч була темна, — сказав він.

— Буде, — відповів капітан Ворд. — У всякому разі, місяця нема, та й небо затягло хмарами. І хвиля знімається.

Від такого провіщення Грифове обличчя засяяло і засмагла шкіра здалася ще золотішою. Він стрибнув до човна й сів поруч комірника.

— Відчалюйте! — гукнув капітан Ворд, — Наставляйте вітрила! Поверніть стерно! Так! Оцим курсом!

«Диво» розгорнуло вітрила й попливло за мис до Габери; в тим часом вельбот на шести веслах, з Грифом за стерном, простував до берега. Гриф спритно вів його вузьким крученим проходом, яким міг переплисти тільки такий малий човен. Аж нарешті мілини та рифи залишилися позаду, і вельбот пристав до тихого берега, де полоскалися дрібні хвильки.

Потім цілу годину всі завзято працювали. Ходячи поміж кокосових пальм та чагарів, Гриф вибирав, що йому було треба.

— Рубайте це дерево і оце! — загадував він своїм хлопцям.

— А те залишіть! — знову казав він, хитаючи головою.

Кінець кінцем розчищено клинцювату за формою галявину. Поблизу берега лишилася одна висока пальма, а в самому кутку клинця — друга. Починало темніти. Хлопці позасвічували ліхтарі, підняли їх на залишені двоє дерев та поприв’язували.

— Той крайній ліхтар дуже високо. — Критично зауважив Девід Гриф. — Спустіть його, Денбі, футів на десять.

VI

«Віллі-Во» щодуху мчав по хвилях, бо шквал ще й досі не затих. Тубільні моряки наставляли великий грот, що його спущено, коли вітер бурхав найдужче. Якобсен, що наглядав за роботою, загадав кинути фали на палубу і стояти напоготові, а сам подався на бак до Грифіса. Натужуючи зір, вони обидва пильно вдивлялися в темряву поперед себе; їхні вуха ловили шум прибою біля ще невидимого берега. Під таку годину лише по тому шумові вони й могли стернувати.

Вітер стихав, хмари рідшали, розколювалися, і в тьмяному мерехтінні зірок показався порослий лісом берег. Попереду з завітряного боку бовваніла зубчаста скеля. Обидва чоловіки пильно вдивлялися в неї.

— Мис Амбой, — сказав Грифіс. — Коло нього дуже глибоко. Беріться, Якобсене, до стерна, поки визначимо курс. Швидше!

Босий голоногий помічник, що з його скупого вбрання дзюркотом стікала дощова вода, побіг на корму й змінив тубільця коло стерна.

— Який курс? — гукнув Грифіс.

— Зюйд-вест.

— Беріть більше на вест.

— Гаразд.

Грифіс прикинув, під яким кутом був тепер мис Амбой до курсу «Віллі-Во».

— Ще більше на вест! — гукнув він.

— Гаразд, — була відповідь.

— Так і тримайте!

— Добре!

Якобсен передав стерно тубільцеві.

— Керуй добре, хлопче, розумієш? — застеріг він. — А якщо ні, то я розтовчу твою трикляту чорну голову.

Він повернувся на прову до Грифіса. Знову набігли хмари, загасили зоряне мерехтіння, і вітер ще раз заголосив шквалом.

— Пильнуйте великий грот! — гукнув Грифіс помічникові на вухо, а сам тим часом стежив за Курсом кеча.

«Віллі-Во» мчав, зариваючись лівим бортом у воду, а Грифіс, подумки вираховуючи силу вітру, міркував, як би тому вітрові опертися. Теплувата морська вода з малесенькими світляними краплинками обмивала Грифісові литки й коліна. Вітер тоненько завив, і всі щогли почали йому вторувати. Судно чимраз більше піддавалося стихії.

— Спустіть великий грот! — гукнув Грифіс і, кинувшись до фалів, відіпхнув тубільця та сам заходився його спускати.

Якобсен порався коло зашморгів линв. Велике вітрило впало на палубу, і тубільці, галасуючи, взялися його згортати. Помітивши, що один із них сховався в пітьмі, помічник затопив йому у пику й погнав працювати.

Шквал не меншав. «Віллі-Во», хоч і під малими вітрилами, а йшов швидко. Капітан з помічником знову стояли на прові та марно вдивлялися в пітьму, під майже поземними дощовими струменями.

— Напрямок добрий, — сказав Грифіс. — Цей дощ недовго йтиме. Ми можемо тримати такий курс, поки побачимо вогні. Спустіть тринадцять сажнів якірного ланцюга. Хоч такої ночі, як ця, краще спустити всі сорок п’ять. Тоді підв’яжіть великий грот, він нам більше не потрібний.

Через півгодини його стомлені очі побачили два вогні,

— Ось вони, Якобсоне. Я етапу до стерна. Спустіть фок-стаксель і готуйте якоря. Хай тубільці стрибають.

Грифіс кермував стерном, доки обидва ліхтарі стали на одну лінію, тоді враз круто повернув його і поплив просто на світло. Він чув гуркіт та рев прибою, але вирішив, що То десь далі у Габері.

Почувши переляканий крик помічника, він з усієї сили став крутити стерно назад, але було запізно: «Віллі-Во» нагнався

1 ... 128 129 130 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"