Читати книгу - "Яр"

Німець ішов попереду, і я дивився на його ладний сірий френч. Що ж трапилося? І куди мене ведуть? Може, забиратимуть до Німеччини? Я ж і досі не ходив до того флегматичного інспектора у справах працевлаштування. Ану, як це його коники?

Надворі вже розвиднилось, і то тут, то там траплялися перехожі. Мені було соромно дивитись їм у вічі, бо попереду виступав німецький солдат, а в спину мене торкали чорно-мундирні поліцаї. Усі розуміли, що я йду отак не з доброго дива, і від того на душі було досить паскудно.

Ми наблизились до управи, де була й поліція, але не зайшли в двері з вулиці, а пірнули в хвіртку й поза будинком спустились у підвал. Я знав, що то тюрма, в Ярі всі те знали, і серце мені болісно стиснулось. У пам'яті зринула та, інша, особлива в'язниця, у Кремінську, з якої я дивом вирвався. А що пантрує на мене тут? І в цю мить навіть Німеччина видалась не найгіршим жеребом, бо тюрма в усі часи лишалася-таки тюрмою й нічим іншим.

Ми йшли довгим коридором, тоді стали, німець гримнув засувом, одчинив двері, і мене попхнули всередину. Я знадвору зразу нічого не бачив, але приміщення, принаймні, мусило бути чимале, бо навпроти, і досить високо, світліло троє горизонтально видовжених і поґратованих віконечок. Та поступово очі мої призвичаювалися до сутінків, і я побачився в досить великій кімнаті, яка мала щонайменше п'ятдесят квадратних метрів. Скрізь попід стінами лежали, чипіли чи сиділи люди, і я не наважувався ступити ні кроку далі, бо цей крок мусив перетворити мене на одного з них, а я добре відав, що воно таке.

— Сідайте, чоловіче, — почувся голос від найближчого до мене кутка, — бо це діло не нашвидкуруч.

Я несвідомо підкоривсь тому голосу і ступив кілька кроків, що досі здавалися мені фатальними.

— Тут, мабуть, не те шо ноги, а й гузно затерпне лежать.

Той, що говорив, повів мене до стіни навпроти.

— Осісьо, слободне, на соломці, — сказав він. — Мабуть, і я коло вас, тутки мнякше.

Я остаточно розгледівся. Тепер світло надало з-поза мене й не різало в вічі. Людей у камері було душ із двадцять або двадцять п'ять і всі дивилися на мене. Декого я знав на обличчя, декого навіть і на ймення. Вони ж мене, напевно, усі знали, але зирили, паче на диво в клітці, і мені від того ставало дуже незатишно. Я не відав, чи мушу щось їм сказати, чи пі, але ніхто нічого не питав, і тиша просто давила на вушні перетинки. Це тривало доти, поки знову рипнули двері й до камери ввійшов новенький. Уся увага товариства переключилася на нього, і я полегшено відітхнув.

Це був хлопець, трохи старший за мене, я пам'ятав його ще зі школи, низенький на зріст, білявий і рухливий. Звали його Степан Базарний. Мій сусіда (цього чоловіка якраз я не знав) знайшов місце й Степанові — біля себе. У камері знову повисла напружена тиша, але об'єктом тепер уже був не я, і мені від того ніби трохи полегшало. Я заспокоївся й тільки тепер помітив батькову присмалену шинель, яку й досі тримав під пахвою.

— Ви, бач, і кодрю принесли, — сказав сусіда й почав простеляти її на соломі. — Сядьте, та й я коло вас.

Ми вмостилися. Більше нікого в камеру не приводили, і можна було спокійно обдумати подію. Але думки вдавалися такі заплутані, що я не міг дати їм раду. Згодом увійшов один із тих поліцаїв, що привели мене сюди, почав переписувати наші прізвища, і мені стало ясно, що вони брали, кого траплять, без системи й напрямку. А через годину заходились викликати на допит. Кликали в суворо абетковому ряді: Андрійченко, Артюх, Бабій, Багмут... Перший повернувся з добрим садном на лівій щелепі, Артюха з Бабієм випустили — це були досить підтоптані дядьки, які, певно, й особливої підозри не викликали. Багмут прийшов, сів на своє місце під стіною та так і застиг, ні на кого не дивлячись.

Я чекав, коли викличуть Степана Базарного. Він чинів у кутку зліва від мене і спокійно колупавсь у носі. Та коли вигукнули прізвище Волошин, Базарний припинив своє заняття й почав неспокійно позирати на двері. Мене теж зацікавило, чому його пропустили, але час ішов, почалася вже й літера Д, а Степана й досі не гукали.

Усіх допитували про вчорашню аварію на залізниці та про ті листівки, одну з яких читав і я. Якщо поліція почала допит за чергою абетки, значить, іде навпомацки й нічого конкретного не знає. Але чому ж на літеру Б пропустили Базарного? Може, причину слід шукати в комусь попередньому? Я почав у думці перелічувати почуті прізвища: Андрійченко, Артюх, Бабій... Невже ж отой Багмут?

Але Степан до нього не виявляв ані найменшого інтересу, і припущення відпало. У чім же річ?

Я з нетерпінням почав чекати літери Н. Один за одним поверталися з допиту викликувані. Дехто йшов спокійно, Дехто після цього розгублено совавсь, інші чухали побиті місця, ще кількох випустили зовсім. Тоді почалася черга на М, і я увесь настовбурчився. Та ввійшов мій знайомий поліцай і сказав:

— А тепер іди ти, голубчику.

Він тицьнув пальцем на Базарного, і Степан поволі встав.

Двері за ним зачинилися й гримнув знадвору засув. У камері, де досі панував притишений шепіт, запала мовчанка. Певно, й інші, як і я, відчули щось недобре. Але час ішов і йшов, і дехто, найпередбачливіші, почали