Читати книгу - "Тихий Дін"

— Вешенської, ваша імператорська високість.

— За що маєш хреста?

В ясних порожніх очах особи тліла нудьга, пересить. Руду-Еата ліва брова заучено сторбучилася — це робило обличчя особи більш виразнішим. Григорій на мить відчув холодок і —поколювання в грудях; таке почуття з'являлося в перші хвилини атаки. Губи його нестримно кривились, тіпалися.

— Я б... Мені б за потребою сходити... за потребою, ваша імператорська... за малою потребою... — Григорій хитнувся, ніби переломлений, показуючи широким жестом під ліжко.

Ліва брова особи стала дибки, рука з образком застигла простягнута. Особа, розгублено звісивши брезклу губу, повернулась до сивого генерала з фразою англійською мовою. Ледве помітне збентеження окрило почет... високий офіцер з аксельбантами, рукою, затягнутою в сніжнобілу рукавичку, торкнувся очей; другий похнюпив голову, третій запитливо глянув в обличчя четвертому... Сивий генерал, поштиво посміхаючись, англійською мовою щось доповів їх імператорській високості, і особа зволила милостиво сунути в руки Григорієві образок і навіть обдарувати його найвищою ласкою: торкнутись рукою його плеча.

Після від'їзду високих гостей Григорій упав на ліжко. Занурившись головою в подушку, лежав кілька хвилин, плечі йому здригалися, не можна було зрозуміти — чи плакав він, чи сміявся, але встав з сухими, прояснілими очима. Його зразу ж викликав до свого кабінету завідувач шпиталю.

— Ти шельма!.. — почав він, бгаючи пальцями бороду, на колір, як линяла заяча шкурка.

— Я тобі не шельма, гаде! — не владаючи нижньою одвис-лою щелепою, ступаючи до лікаря, сказав Григорій. —На фронті вас немає, — і, опанувавши себе; вже стриманіш, — відішліть мене додому.

Лікар, задкуючи від нього, зайшов за стіл, сказав лагідніше:

— Відішлемо. Геть к чорту!

Григорій вийшов, граючи усмішкою, з розлюченими очима. За його потворну непробачну вихватку в присутності високого достойника адміністрація шпиталю позбавила його поживку на три дні. Годували його товариші в палаті та жалісливий ґилавий кухар.

XXIV

Уночі проти 4-того листопаду Григорій Мелехов прийшов до Нижнє-Яблунівського, першого від станції козацького хутора Вещенського юрту. До маєтку Ягідного залишилось кілька десятків верстов. Григорій, ґвалтуючи собак, крочив повз зрідка розкидані двори; за прирічними вербами молоді хлоп'ячі голоси виводили пісню:

А з-за лісу там виблискують мечі.

Іде сотня козаків вусачів.

Попереду офіцер молодий.

Під ним коник вигравав гнідий.

Гучний, дзвінко-чистий тенор заводив:

Нумо, хлопці, хоробріш, хоробріш.

Дружні успівані голоси хвацько підхоплювали:

На завали поспішай поскоріш.

А хто перший до завалів добіжить.

Тому честь і хрест, і слава належить.

Невимовно рідним, теплим повіяло на Григорія, від знайомих слів давньої козацької пісні, котрої і він не раз співав. Щипучий холодок поколював очі, тіснив груди. Жадібно вдихаючи гіркий кизяковий дим, що вилазив з димарів, Григорій проходив хутором, услід йому неслося:

На завалках ми стояли, мов стіна,

Куля сипалась, летіла, як бджола,

Ой, тай браві ж ці козаченьки донці,

Що й рубати і стріляти молодці!

ЗОЇ

"Давно співав я, хлопцем, а тепер висох мій голос і пісні життя обтяло. Йду от до чужої жінки на побування, без кутка, без домівки, мов той вовк байрачний..." — думав Григорій, крокуючи з рівномірною втомою, гірко сміючись з життя свого, що так дивно склалося. З хутора вибрався на косий узгірок, оглянувся: в просвіті вікна останньої хати блакитно жовтів вогонь висячої лампи, коло вікна за прядкою сиділа літня козачка.

Зійшовши з дороги, Григорій пішов по вогко-хрумкій, скованій морозцем траві. Він вирішив переночувати на першому хуторі, на Чирі, щоб другого дня завидна дістатись до Ягідного. Вже по півночі прийшов на хутір Грачів, у крайньому дворі заночував і вийшов ледве порідшали фіялкові ранкові сутінки.

Вночі він був у Ягідному. Нечутно перескочивши через паркан,' ішов повз стайню — звідти лунав ' гучний кашель діда Сашка. Григорій спинився, окликнув:

— Діду, Сашко, спиш?

— Стривай, хто такий; голос пізнаю... Хто це?

Дід Сашко, накинувши свиту, вийшов на двір.

— Отці-святителі! Грицько! Звідки тебе халера нанесла? Оце гість!..

Вони обнялись. Дід Сашко, знизу заглядаючи у вічі Григорієві, сказав: — Зайди, покуримо.

— Ні, завтра вже. Піду.

— Зайди, тобі кажуть.

Григорій нехотя скорився. Він присів на дощате ліжко, чекав поки дід Сашко відкашляється.

— Ну, дідусю, живеш? Землю топчеш?

— Топчу помалесеньку. Я — мов рушниця-кремеківка, мені зносу не буде.

— Оксана?

— Що ж Оксана... Оксана, хвалити бога...

Дід натужно закашлявся. Григорій догадався, що кашель його удаваний, приховує збентеження.

— Тетяну де поховали?