Читати книгу - "Останній день вічності , DjuliaNikoll "

Щойно Ліліт і Ельян проходять крізь арку, старовинна будівля починає оживати. Спочатку це ледь помітні зміни — тихий шурхіт, ніби хтось крокує позаду них, холодний вітер, що раптово пронизує. Але варто їм зробити крок усередину, як починають відбуватися дивні речі. Час тут не підкоряється звичним законам. Деякі предмети на мить зникають, а на їхньому місці з'являються інші, знайомі, але водночас лякаючі.

Ліліт і Ельян відчувають, як дивні сили починають впливати на їхнє сприйняття. Раптом перед ними з'являється уламок минулого — дивні фігури, ніби ожилі з туману. Ці примари — не просто відображення забутих подій, а й справжні душі, прив'язані до цих руїн. Вони нагадують про минуле, про невисловлені почуття, нерозв'язані питання та втрачені можливості.

Ліліт і Ельян ступили в темний тунель, що вів у глиб гори. Холодне повітря віяло з надр, а темрява, здавалося, дихала разом з ними. Їхні кроки відлунювали від кам'яних стін, занурюючи обох у тривожне мовчання.

— Ти відчуваєш це? — запитала Ліліт, її голос здавався чужим у цій могильній тиші.

Ельян, здригнувшись, кивнув. Відчуття було таким самим, як у Лісі Забуття — щось невидиме спостерігало за ними, перевіряючи їх на міцність. Але тепер це здавалося ще реальнішим, гострішим, наче кожна тінь у тунелі готова була ожити.

— Ми тут не одні, — прошепотів він, відчуваючи, як холод проникав у самі його кістки. Раптом світло його факела, яке тьмяно освітлювало дорогу, почало блимати, ніби його щось душило.

— Обережно, — попередила Ліліт. — Це місце живиться страхами. Воно живе спогадами.

Ельян насупився, але не встиг відповісти. Перед ними тунель роздвоювався. Один шлях вів униз, у глибину мороку, інший направлявся вбік, звідки долинали шепоти.

— Що це? — прошепотів Ельян, але Ліліт уже йшла вперед.

Шепоти ставали голоснішими, перетворюючись на тихі, але виразні голоси. Раптом, на межі їхнього зору почали миготіти тіні. Спершу розмиті, як туман, а потім дедалі чіткіші. Ліліт зупинилася, її очі блиснули від напруги.

— Тіні минулого... Вони йдуть за нами...—пробурмотіла вона.

Ліліт йшла впевненим кроком по темному тунелю, не відчуваючи страху, лише холодний погляд спрямований вперед. Кожен її рух був сповнений рішучості, але раптово, наче сам тунель не міг залишити її в спокої, перед нею почали з’являтися фігури. Спочатку їх було небагато, але потім вони заповнили весь шлях. Примари, вони виглядали майже справжніми, настільки чіткими і реальними, що Ліліт відчула їхню важку присутність, ніби вони були частиною її самої.

— Ти обрала його, Ліліт... — прошепотів перший привид, його голос був холодним і сповненим відчаю.

— Ти залишила нас помирати, ти навіть не спробувала розібратися в тому, що відбувається, — його обличчя було скривлене болем і гнівом. — Ти довірилася Данте!

— Ти була дурною, Ліліт, — голос третього звучав осудливо. — Ми загинули через твою слабкість!

Ліліт на мить зупинилася, її серце стислося, але вона не дозволила собі зламатися. Вона стиснула кулаки і рішуче продовжила шлях. Ці примари не могли повернути її до минулого. Але вони були її покаранням, створеним ілюзіями минулого, щоб терзати її.

Її погляд перетнувся з привидом, схожим на її першу подругу, і вона мимоволі сповільнила крок, але тут же стрепенулася, проганяючи спогади.

— Мовчи, — тихо прошепотіла вона. — Це не має значення.

Тим часом, в іншому кінці тунелю Ельян зіткнувся зі своїм найстрашнішим кошмаром минулого. Перед ним з’явилася його дружина, чиє обличчя було скривлене болем і розчаруванням.

— Ти довів мене до цього, Ельяне, — її голос був сповнений тихого докору. — Ти привів мене до нього, до цього вчителя. Ти довірився йому, і він погубив нас.

Ельян завмер, його серце стислося від болю. Він знав її голос, бачив її обличчя, але не міг повірити, що вона стоїть перед ним, звинувачуючи його.

— Я не знав... Я не знав, — голос Ельяна звучав тихо, але він насилу тримав себе в руках.

— Ти не знав? Ти не бачив, що ця людина була пов’язана з сутністю, яка поглинула його? — її обличчя набуло тривожного, навіть злого вигляду. — Він був частиною того, кого ти шукаєш, Ельяне. Ти не зрозумів, що весь цей час йдеш його слідам?

Він тремтів, намагаючись усвідомити її слова. Він завжди вірив, що вчитель був чесним, що він шукав шляхи до древніх знань, але ніколи не думав, що ця людина може бути пов’язана з темною сутністю, яка їх використала. Він не хотів у це вірити...

— Хто він? Хто ця людина, про яку ти говориш? — зірвався на крик Ельян.

Її очі стали зловісними, і її голос став тихішим, майже шепотом:

— Данте... — вимовила вона, і його серце завмерло. — Данте, той, хто погубив нас усіх. Той, кого ти шукаєш. Ви з Ліліт обидва помиляєтесь, якщо думаєте, що зможете його перемогти.

Ельян відсахнувся, приголомшений. Данте… Той самий Данте, якого він вважав лише міфом, був реальним і стояв у центрі всіх бід.

— Він той, хто привів мене до загибелі, а тепер він використовує тебе, Ельяне. Він змусить тебе допомогти йому знову — вбити Мороса. — вона зробила крок вперед, її обличчя скривлене стражданням. — Я не змогла здійснити обряд, мені не вистачило сил. І ти, і твій учитель грали з силами, яких не розуміли...

Ельян замовк, намагаючись осмислити її слова. Тепер всі пазли почали складатися, і сенс того, що сталося, ставав жахливо ясним. Данте був тим, кого він шукав, і тим, кого він звинувачував у смерті своєї дружини.

— Він і є той, кого я шукаю... — прошепотів Ельян, його погляд став твердим. — І ми повинні зупинити його — Я і Ліліт...

Привиди все більше згущувалися навколо Ліліт і Ельяна, їхні фігури ніби ставали матеріальнішими, і кожен новий образ приносив із собою нестерпний біль. Слова прокльонів звучали голосніше, звинувачення, мов отрута, проникали глибше в їхню свідомість. Тіло Ліліт здригалося від болю, кожен новий голос, кожне звинувачення били по її душі. Вона знала цих людей, колись вони були її друзями, її союзниками, але тепер їхні обличчя спотворили гнів і страждання. Ліліт відчувала, як втрачає сили, магія вислизала, як вода крізь пальці.

Поруч із нею Ельян стояв на колінах перед примарою своєї дружини. Вона звинувачувала його в усьому — в її смерті, у їхній зруйнованій долі. Світ навколо почав тріщати. Привиди посилювали тиск, їхні голоси зливалися в жахливий хор. Стіни навколо починали руйнуватися, наче сама реальність не могла витримати такого болю.

Ліліт відчайдушно намагалася зосередитися. Вона знала, що часу обмаль. Уривки давніх заклять спливали в її свідомості. Ці слова... десь я їх уже бачила. Спогади про книги які показував їй Ельян біля каміна в таверні промайнули в її розумі.

Привиди терзали її, чіпляючись за її одяг, роздираючи плоть і душу. Вона кричала, але не від болю — від гніву.

— Я повинна згадати... Я знаю, що можу... — Ліліт зціпила зуби, її руки тремтіли. Але в її голові нарешті виникли потрібні слова.

— Exsolvo... vincula animae... — почала шепотіти вона, її голос майже губився у гуркоті й виттях привидів.

Ельян, почувши знайомі слова, змусив себе піднятися. Він бачив, як Ліліт бореться, і його власна рішучість зміцніла. Він приєднався до неї, підхоплюючи закляття.

— Liberare... nos ab omni malum... — їхні голоси злилися в одне ціле, наповнюючи простір магією.

Привиди завили від болю, їхні форми почали викривлятися, наче вони горіли в магічному полум’ї. Земля під ногами здригнулася, ніби сама темрява чинила опір. Навколо них усе руйнувалося.

— EXSOLVO VINCULA ANIMAE! — закричали вони в унісон, вкладаючи останні сили в закляття.

Світ вибухнув. Стіни храму підлетіли в повітря, камені полетіли в усі боки, уламки з гуркотом падали, наче бомби. Стеля обвалювалася, і гігантські шматки каміння знищували все на своєму шляху.

Привиди зникали, поглинені хаосом, їхні крики стихали у вирі руйнувань. Але магія продовжувала діяти.

— Біжімо! — крикнула Ліліт, побачивши, як навколо все руйнується. Вона схопила Ельяна за руку, і вони кинулися тікати крізь трясучіся руїни храму.

З кожним їхнім кроком стіни падали, склепіння обвалювалися, залишаючи після себе лише хмари пилу й купи каміння. Вони мчали, не озираючись, поки нарешті не вибралися назовні, рятуючись від руйнувань.

Ліліт і Ельян стояли серед уламків, їхні серця шалено билися, наче намагалися вирватися з грудей. Вони переводили подих, дивлячись на те, що залишилося від древнього храму.Здавадося це глухий кут...

Як раптом увагу Ліліт  привернув якийсь примарний блиск.Серед руїн, оточений пилом і розвалами, височів п’єдестал. Він здавався недоторканим, ніби сам час його оберігав. На п’єдесталі мерехтів древній артефакт — та сама річ, яку вони шукали.

— Це... воно, — прошепотіла Ліліт, у її голосі було щось між здивуванням і полегшенням.

Артефакт мерехтів м’яким, але яскравим світлом. Цей предмет і був ключем до звільнення Мороса. Це світло повинно зняти кайдани з Хранителя Часу.