Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

Велике місто. Велика подруга

Колись давно Школа П'ятилисника знаходилася у місті П'ятилисник. Тоді ця школа була першою. Точніше взагалі була без цифри. Це коли її перенесли до Тарамалки, у її назві з'явилася цифра дві. І, мабуть, ця цифра принесла їй невдачу, низку невдач. Тому що колись процвітаюча школа стала то горіти, то тонути, то приваблювати якихось чудовиськ. А коли прямо на її території, там, де тоді знаходився полігон, відкрився портал у незрозумілий світ, з якого полізли величезні й абсолютно тупі комахи, почали говорити, що школу хтось прокляв. Ну, чи її примудрилися збудувати на проклятом місці.

На те, щоб переїхати ще раз в школи на той час грошей уже не було, всі витратили на ліквідацію наслідків низки пожеж та потопів. Тому навколо порталу побудували височенну і дуже міцну стіну, колодязь, що вийшов, накрили не менш міцною кришкою і вирішили про нього забути. Час від часу там хтось клацав і шурхотів, а то й бився об гулкий металевий дах, але чули це лише діти, які обносили посаджені на колишньому полігоні яблуні.

А школа поступово продовжувала скочуватися до того стану, в якому перебуває зараз. І винні у цьому насамперед кікх-хей. Це через них перенесли школу. Злякалися такого сусідства. Бо спочатку не було зрозуміло, що собою представляють ці істоти, так схожі на людей. У них були незрозумілі механізми, що виглядали страшними. Вони, перш ніж хтось встиг схаменутися і щось зробити, примудрилися потоваришувати з драконами. Благо їхні острови опинилися поряд. Драконів до цього взагалі не цікавили двоногі дрібні розумні, що живуть по сусідству. А тут раптом виявилося, що дехто з них уміє літати, хоч і за допомогою механізмів. А дракони допитливі.

Загалом, на той момент було вирішено, що для безпеки школу слід перенести подалі як від кікх-хей, так і від драконів. І з переляку занесли її в дрібне містечко, оточене лісами та селами з неосвіченим населенням. І давно б це містечко перетворилося на таке ж село, якби через нього не проходила дорога до П'ятилисника.

Та й від школи давно залишилися б тільки спогади, якби не учні з того самого П'ятилисника, а іноді й із поселень кікх-хей. Ні, самі нелюди людської магії навіть не відчувають, хоч і вміють користуватися амулетами. Але в їхніх селищах чим далі, тим більше людей живе. Це спочатку їх боялися через їхні механізми. А зараз нічого. Зараз вже є механізми, які працюють на магії, і створені спільно магами та механіками. Так виявилось навіть краще.

Та й зовні кікх-хей від людей майже не відрізняються. Подумаєш, всі суцільно невисокі, тонкокісні, смагляві і доволі екзотичні. А більше відмінностей немає. Навіть пальців на руках стільки ж. А те, що на ногах на один менше, можна помітити тільки якщо роззуються, та й треба придивлятися. І незвичайний помаранчевий колір очей трапляється нечасто. Найчастіше очі у нелюдів болотяно-зелені, які й у людей бувають, сірі чи світло-блакитні. Нічого незвичайного.

А ще подейкують, що світ поступово змінює кікх-хей і перетворює їх на звичайних людей. Нещодавно взагалі пішли чутки, що в одному із селищ вперше спільна дитина народилася, з батьком нелюдом та матір'ю людиною.

А потім серед них маги можуть з'явитися.

От тільки школу на місце навряд чи повернуть. Немає школи таких грошей, щоб будуватися заново.

А королівство у П'ятилиснику збудує щось спільне з кікх-хей. Наприклад, школу маго-механіків, чи механічного амулетобудування. І тоді обдарованих дітей батьки віддаватимуть туди, де більше перспектив, ніж у Другій Школі П'ятилисника. Та й до дому ближче. З цієї причини і у Другій учні були, боялися деякі батьки відправляти своїх дітей надто далеко. А якщо буде школа ще ближче, то Друга стане не потрібна. І незабаром остаточно розвалиться, і залишиться від неї тільки портал із комахами за міцною стіною з кришкою та яблуневий сад.

— Туди їй і дорога, — пробурмотів Дамір і почав з цікавістю озиратися на всі боки.

П'ятилисник справді був великим містом. Життя в ньому кипіло і вирувало. А через вплив кікх-хей архітектура набула дивних рис. І в місті можна було зустріти як звичайні для королівства будинки — дво-триповерхові, з двосхилими дахами та невеликими двостулковими вікнами. Так і будинки з терасами-квітниками, величезними, на півстіни, чи то вікнами, чи то дверима, зі скошеними ліворуч арками перед вхідними дверима і з плоскими дахами, на яких можна було побачити столи, рослини в діжках, вивішену для просушки білизну, а то й господарів, які мирно там відпочивали.

Грошосховище, потрібне Шелесту, було далеко від околиць, можливо у самому центрі П'ятилисника. І було воно явно не з тих, у яких зберігали цінності сумнівні особи. Занадто респектабельна вулиця. Тиха, широка, будинки ховалися за високими кованими парканами, обвитими плющем. Навіть у грошосховища був такий паркан, просто у нього були відчинені ворота і біля них на лавочці сидів здоровенний чоловік, котрий прикидався втомленим перехожим.

На студентів він подивився з великою підозрою, але нічого не сказав, хоча Дамір і Ленц відчували себе дуже незатишно. Лише Шелест задумливо посміхався і явно знав куди йти.

Двері будинку, звичайного на вигляд, він відчинив впевнено. Пройшовся коротким коридором, ігноруючи сходи з обох боків, дійшов до високих, двостулкових дверей у його кінці і натиснув на ручку.

Двері відчинилися абсолютно безшумно. Хлопці увійшли, привіталися з присадкуватим товстеньким чоловіком, що сидів за столом біля вікна, а потім Шелест спокійно сказав, що йому потрібний майстер Баяса. На прохання покласти долоню на дощечку з білого дерева, Шелест відреагував кивком. Слухняно поклав долоню, куди просили, і дочекався відгуку амулета. Після чого чоловік розквіт у посмішці, обізвав Шелеста дорогим другом і пообіцяв негайно привести майстра.

— Ну, справи, — задумливо сказав Ленц. — Схоже, скарб був великий.

— Мені важко судити, я інших скарбів не бачив, — байдуже промовив Шелест.