Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Ранок почався з ніжного та чарівного «Ме-е-е!». Продерши очі, Раймар раптом зрозумів одну важливу річ – він ще живий. З невірою оглянув доступні без дзеркала частини тіла – людські. І навіть його власні. Чесно кажучи, лягаючи спати чоловік побоювався, що Ада перетворить його на рогату пару для кози або якогось гнома. Може, вона і справді не відьма? Залежить від того, чи втекла вона вночі.

Герцог почув чиїсь кроки. Виглянувши з-за перегородки, він побачив вже знайому темноволосу дівчинку. Та накинула на шию  кози мотузку та лагідно промовила:

- Ходімо, Липко. Я тебе під деревами поставлю пастися. Водички наллю, ріжки почухаю…

Побачивши чоловічу голову, що виглядала з-за перегородки сусіднього стійла, вона різко замовкла. Її по-дитячому великі очі злякано дивилися на незнайомця.

- Не бійся, - примирливо підняв руки Раймар. – Я просто тут сплю.

- Чому тут?

- Люблю хорошу компанію, - герцог вказав на козу. – Давно ти допомагаєш Аді?

Дівча вперто мовчало, а погляд зі зляканого змінювався на непривітний. Раптом до сараю увійшла знахарка.

- Ну чого причепився до дитини? – присварила вона Раймара. – Йди з козою на вулицю.

Дівчинка хутко вискочила з сараю, а чоловік переключив увагу на стару.

- Це ж вона тобі доповіла про мене, як тільки-но я показався у воріт селища.

- І що? – фиркнула Ада.

- Твоя учениця?

- Приносить зранку гостинці з Ловчого, трішки по господарству помагає. А потім йде назад.

- Дорога неблизька, - зауважив герцог. – Невже батьки не бояться, що звір який нападе?

- Ти глянь, який турботливий, - пробурмотіла Ада, виходячи на вулицю. – Немає тут хижаків. Бояться мисливців і близько не підходять. Хіба що в самі люті зими, але тоді ніхто за частокіл носу не каже.

Раймар попрямував за знахаркою, все ще не розуміючи, як йому вчинити. Повірити у слова про резерв, подарований Джерелом? Чи викликати сюди Едвіна з відунами? В будь-якому разі листа варто написати. І не одного. Герцогу й досі не давали спокою слова рознощиці про спад народжуваності. Більше всього він боявся, що це нова пошесть, влаштована темними чарами. Так, Маргарита сидить під замком у вежі, що стримує її магію. Тому, навряд чи, приклала до цього руку. А от Фріґільда…

З думок Раймара висмикнув спокусливий аромат їжі. Зайшовши до будинку, він побачив, що Ада витягує з печі свіжу хлібину.

- Що в нас на сніданок? – поцікавився герцог, ковтаючи слину. Шлунок зрадницьки заспівав, видаючи голод власника.

- У нас? – фиркнула стара. – Що за мужики пішли? Палець об палець не вдарив, а вже стіл йому накривай. Зароби спочатку!

- Тепер ясно, чому ти досі незаміжня була, - нахмурився Раймар. – Пропонуєш мені разом з Липкою трави пощипати?

- А що? – підбоченилась Ада. – Принаймні бур’яну менше буде.

- Давай так, - примирливо усміхнувся співрозмовник, - я схожу в Ловче, куплю все необхідне і приведу тобі дворище до порядку. А ти, будь вже така ласкава, погодуй. Бо з вчорашнього вечора я голодний, мов вовк. Хіба я багато прошу?

Задумливо пожувавши зморщені вуста, знахарка таки махнула на чоловіка рукою та накрила скромний сніданок. Сама теж сіла навпроти.

- А пташка де? – запитав Раймар, намазуючи хліб маслом.

- Спить на горищі.

- Тут і горище є? – зацікавився герцог.

- А що? Думаєш, там ховаю відьомські штучки?

Проте Раймар пропустив ущипливу фразу мимо вух і запитав дещо з зовсім іншої теми:

- Дівчину, що знайшли на галявині, до тебе принесли?

- До мене, - знизала плечима стара.

- І де вона зараз?

- В лісі. Спочиває з миром.

Раймар не очікував такої відповіді. Через що навіть вдавився крихтами хліба.

- Вона померла?

- Так її ж напівживою принесли. Якби не різні травки і відвари, то в той би вечір відійшла до предків. А так ще три дні пролежала.

Раймара ця новина зовсім не обрадувала. Не те, щоб він сильно засмутився. Просто було шкода молоду жінку, що випадково потрапила в чужий світ і загинула. Ось ще одна новина для листа. Проте треба ж дізнатися подробиці.

- Покажеш мені її могилу.

Знахарка кинула на чоловіка колючий погляд і одразу ж попередила:

- Викопувати не дам!

- За кого ти мене маєш? – обурився Раймар з такою силою, що навіть розплескав на стіл відвар у чашці.

- А нащо тобі тоді її могила?

- Цю дівчину шукав король, - вирішив чесно зізнатися герцог. – Аби повернути додому. Але, якщо вона померла, то я мушу сповістити Його Величність про це.

Ада на хвилину завмерла і начебто поринула у якісь свої думки. Вочевидь неприємні, адже чоло старої взялося ще більш глибокими зморшками, а очі, немигаючи, дивилися вдалечінь.

Точно! Очі! Ось що здавалося Раймару дивним. Вони були занадто зеленими навіть для звичайної людини. І в бабці такого похилого віку просто не могло бути настільки ясного погляду. Хоча, якщо вона жриця богині та ще й має внутрішній резерв… Важко судити про щось, в чому не розбираєшся.

- Ходімо, - різко підвелася Ада.

- Куди? – розгубився чоловік.

- Відведу тебе до могили. А ти потім напишеш королю, що дівчина померла. Та й по всьому.

- Але це не означає, що я перестану наглядати за тобою, - одразу ж попередив Раймар.

- Ну, що ти, соколе мій ясний, - скривилася стара, - я й не мріяла.

До могили йшли мовчки. Про що думала знахарка, важко було зрозуміти. Стара спохмурніла одразу ж після згадки про потраплянку.  Можливо, почувала провину за те, що не змогла врятувати? Чи була незадоволена з приводу надмірної цікавості до своєї персони? Адже тепер їй буде заважати не тільки Раймар, а й, можливо, люди короля. Хоча герцог більше схилявся до першого. Не було в Аді нічого, що змусило б вважати її лихою. Чоловік прямо-таки відчував це нутром. Як і добре відчував, що все рівно щось не так. Але не по-відьомськи. Ні. Це було щось інше. Тим більше, як вже казав Раймар, знахарка не відповідала критеріям темних чаклунок.