Читати книгу - "У серці пожеж, Юлія Майр"

- У тебе є іще тиждень, - мовив він, обриваючи сподівання дівчини. Це був наказ. - Поквапся. Кадели не сидітимуть у маєтку вічно.

 Меліса не знайшла в собі сміливості сперечатися із Маркусом, хоча й гадки не мала, як має утнути таку небезпечну річ. Та ж Кадел викриє її раніше, аніж вдасться здобути хоч якісь відомості.

- Ти пам’ятаєш, як опинилась тут? – раптом запитав Маркус. Його чорна постать відділилась від стіни й невдовзі опинилась у кроці від дівчини, що вкотре за цей день не знала що відповісти.

- Так, - зрештою видихнула вона.

- Ти пам’ятаєш нашу угоду? – мовив дал м’яко, проте кожне його слово було холодне й гостре мов іній. Тонкі білі пальці владно торкнулися рудих пасом, прибравши їх з обличчя дівчини, що мусила проковтнути свою відразу. Цього разу Маркус не чекав на відповідь. Його голос перейшов на вкрадливий шепіт. – Якщо ти не виконаєш свою частину роботи, я перестану покривати твої таємниці, красуне. Як думаєш, хто уб’є тебе швидше: жерці храму, в який увійшла смертна служниця; дружина твого блудливого батька, що вже зазнала досить сорому; чи сам Алістер? Знаєш, останнім часом він став дуже перейматися своєю репутацією.

- Я все зрозуміла, - процідила Меліса, не підводячи очей.

- Чудово, красуне, - мовив дал, нарешті відсторонившись. – Пам’ятай, що у тебе є тиждень.

 Його кроки за спиною змушували Мелісу здригатися, та, коли двері майстерні зачинилися із тихим дзенькотом, вона врешті змогла видихнути з полегшенням. Світ знову сповнився кольорами і звуками, а серце повернулося до нормального ритму.

- Можливо, хочеш чаю? – відважився висунути носа з комірчини Ніко.

- Так, - видихнула Меліса, хоча була певна, що не здатна відчувати смаки. Маркус вимагав від неї неможливого.

- Чому ти погодився допомагати йому? – випалила Меліса, прикипівши до друга поглядом, ніби покладала на нього частку провини за власні невдачі й помилки.

- А ти чому? – відказав Ніко і, доки дівчина спантеличено шукала слова для пояснень, сам запропонував відповідь. – Не було вибору, еге ж?

 Меліса більше не ставила запитань. Невдовзі вона повернулась до будинку Каделів, сподіваючись провести решту дня у спокої. Однак на неї чекало чергове розчарування у вигляді Зоряни з її чіпкими запитаннями.

- Щось рано завершилося твоє побачення?

Меліса ледь стрималась щоб не гаркнути щось на кшталт «Відчепися і замовкни вже», та вона встигла опанувати себе й лиш коротко відказала:

- Що поробиш.

- Шкода, - хмикнула служниця, - Співчуваю. Хлопці бувають бевзями, не зважай на це.

 Цього разу буря киплячих емоцій втекла з-під влади Меліси.

- А чому ти лишилась тут сама? – не втрималась вона від дошкульного питання і враз про це пожалкувала.

- Та я так, - пробелькотіла Зоряна, уникаючи відповіді, й спішно рушила до своєї кімнати, кинувши наостанок сухе «добраніч». Меліса якусь мить спантеличено стовбичила в коридорі, не розуміючи, чому так різко змінився настрій служниці, та було очевидно, що вона зачепила цю дівчину сильніше, ніж хотіла би.

 «Бий точніше», - пролунав у голові голос Маркуса. І, хоч його важко було назвати добрим чоловіком, він таки мав рацію.

 Зоряна не була винна у бідах Меліси, а сварка з нею лише погіршувала і без того складне становище дівчини. Провина лежала на сумлінні далів. Безвідповідальність Алістера Кадела й вседозволеність потворів перетворили її життя на дурнувату гру у хованки з купою пасток та підступів. А Маркус скористався її слабкістю і дав вибір без вибору. Ось на кого Меліса мала злитися і націлювати своє пролум’я.