Читати книгу - "Нічні тварі , НМ"

Усередині отелю було моторошно тихо. Тільки їхнє важке дихання порушувало гнітючу атмосферу. Повітря було вогким, і від стін йшов холод, ніби місце давно покинули, хоча зовні будівля виглядала доглянутою.

Джон озирнувся, міцніше стиснувши ніж. Він не вірив, що вони тут самі. Його інстинкти кричали про небезпеку.

— Ми тут не одні, — прошепотів він, переводячи погляд на темний коридор.

Єгор запалив ліхтарик і повів променем по кімнаті. Світло вихопило старі меблі, вкриті тонким шаром пилу, і картину на стіні — портрет якогось чоловіка з порожніми, темними очима. Від картини йшло щось лиховісне, і Єгор відвернувся, відчуваючи, як у нього по спині пробігли мурахи.

— Це місце не здається покинутим, — сказав він, стишуючи голос.

Ната крокнула вперед, намагаючись роздивитися кімнату. Вона не могла позбутися відчуття, що за ними спостерігають.

— Нам треба знайти безпечне місце і вирішити, що робити далі, — сказала вона, намагаючись тримати голос спокійним.

Ліка підійшла до вікна і обережно визирнула. Вулиця була занадто темною. Не було жодного руху, але вона знала — там, у тіні, щось чекало.

— Ми в пастці, — видихнула вона.

Віка схрестила руки на грудях і з викликом глянула на всіх.

— Чого ми стоїмо? Якщо тут щось є, то треба або ховатися, або битися, — сказала вона різко.

У цей момент у далекому кінці коридору щось рипнуло. Всі завмерли. Звуки лунали так, ніби хтось повільно відкривав двері.

Джон перший зреагував — він жестом наказав усім відступити назад, у тінь. Ліхтарик Єгора згас, залишаючи їх у напівтемряві.

— Тихо, — прошепотів він.

Рипіння припинилося. Запанувала мертва тиша.

І тут вони почули це.

Повільний, нерівний подих.

Він долинав з темряви коридору. Хтось, або щось, було там. І воно знало, що вони тут.

Тиша стала нестерпною. Усі стояли, затамувавши подих, вслухаючись у важке, нерівне дихання, що долинало з темряви коридору. Воно було близько.

Джон міцніше стиснув ніж. В його голові крутилася одна думка: вони не можуть просто стояти і чекати.

Раптом з темряви пролунав звук — ніби когось тягнули по дерев’яній підлозі. Повільно. Важко.

Єгор різко підняв ліхтарик і направив промінь світла в коридор.

На секунду їм здалося, що там нікого немає. Але потім…

Світло вихопило щось.

Фігуру, що стояла нерухомо посеред коридору.

Вона була висока, неприродно худорлява, з довгими викривленими кінцівками. Голова була нахилена, а порожні очниці дивилися прямо на них.

Тварюка не рухалася. Але вони відчували: вона їх бачить.

Ната інстинктивно схопила Ліку за руку.

— Це… це що?.. — ледве вимовила вона, задкуючи.

Віка стиснула кулаки. Вперше в її очах з’явився страх, хоч вона намагалася цього не показувати.

Джон зробив крок вперед, прикриваючи всіх собою.

— Назад. Повільно.

Але щойно вони ступили крок назад, істота… посміхнулася.

Її рот розтягнувся до вух, оголюючи ряд гострих, занадто довгих зубів.

І тоді вона кинулася на них.

Світло ліхтаря різко затремтіло, коли Єгор відсахнувся, намагаючись утримати його рівно.

Істота рухалася неприродно швидко. Її кінцівки виверталися в немислимих напрямках, а кожен її ривок супроводжувався моторошним тріском наче кістки всередині ламалися і заново складалися при кожному русі.

Джон не став чекати. Він різко штовхнув Віку вбік, щоб відкинути її від удару, і сам кинувся вперед, виставивши ніж.

Лезо вгрузло в її тіло... але не так, як він очікував.

Руки істоти склалися навколо його зап'ястя, наче сталеві лещата. Її шкіра була холодною і тягучою, ніби не належала живій істоті. Джон стиснув зуби, намагаючись висмикнути ніж, але тварюка стиснула його ще сильніше.

Відпусти його, тварюко! — гаркнув Єгор і з усієї сили вдарив її ліхтарем по голові.

Короткий спалах світла і вони побачили, як її рот ще більше розтягується в потворній посмішці.

А потім вона заговорила.

Голос її був хрипким, як розбите скло, і здавався водночас далеким і надто близьким.

-Ви... не... повинні... бути... тут...

Ліка стиснула руку Нати, її нігті вп'ялися у власну долоню.

-Ми... Ми повинні тікати, прошепотіла Ната, її голос тремтів.

Віка вже не чекала. Вона швидко дістала складний ніж, який завжди носила з собою, і метнулася до істоти, вдаряючи в її бік.

Лезо знову ввійшло в плоть, але... крові не було.

Замість цього тіло істоти почало змінюватися. Її обличчя розтяглося, очі затуманилися, а рот відкрився ще ширше.

І тут коридор вибухнув звуком.

Задзвенів скло, відлунали глухі удари, наче хтось бив по стінах зсередини.

Десь вдалині пролунав довгий, тягучий крик.

І тоді істота різко відпустила Джона, відскочила назад і зникла в темряві коридору.

На якусь мить запанувала мертва тиша.

Єгор важко дихав, тримаючи ліхтарик, який тепер трусився в його руках.

-Це... зникло? — прошепотіла Ліка, все ще не відпускаючи Нату.

Джон зігнувся, тримаючись за руку. На його зап'ясті залишилися глибокі червоні сліди.

-Воно... пішло. Але не назавжди, сказав він, повільно піднімаючись.

Віка нервово оглянулася.

-Ми не можемо залишатися тут.

-Якщо воно повернеться...

Ната кивнула.

-Нам треба знайти безпечне місце.

Але Джон лише посміхнувся холодно, без краплі гумору.

В цьому місці? Безпечного місця тут не існує.

Тиша навколо здавалася неприродною. Наче весь світ затримав подих разом із ними, очікуючи, що буде далі.

Єгор підняв ліхтарик і знову освітив коридор. Нікого. Жодного сліду істоти. Але всі відчували: вона десь поруч.

— Ми не можемо просто стояти тут, — тихо промовила Ліка.