Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Кров залила Тараса, з голови до пояса він стояв в липкій, майже чорній рідині. Тарас був страшний, як берсеркер, неначе щось прокинулося в нім, очі його горіли, бажаючи або продовжувати рубати і вбивати, або самому померти, від важких ран з посмішкою на обличчі. Він стояв і думав, як же він, не думаючи, рубонув. Не даючи ні шансу для захисту. Скориставшись зручним моментом, убив свого ворога, і що найстрашніше навіть не думаючи. Тарас намагався цю свою сторону сховати, чим далі від себе і людей.

Його темну сторону, але ніяк не міг цього зробити, вона негайно та вирине звідки не чекаєш.

Часи темні, залишатися світлим, стає все важче і важче.

Війна залишає на усіх свій відбиток, як би то не було. І не так важливо. Постраждав, або досяг успіху, програв, а може, переміг, у своїй битві. Кров на руках, як спогади ніколи не засохнуть. Не змити їх водою ключовою. І бездумні навички як правильно вбивати залишилися у Тараса на все життя.

І воїн з незнатного народу замовк навіки. Роздум і за свою не добру долю перервав

Матвій тим часом, з дзвіночком у голосі підбіг до Тараса

- Бачив а! Як я його, ти б без мене не впорався б.

- Що! Заричав Тарас. Упіймавши Матвія за горло і підставивши ніж до лівого ока.

- Це я Матвій, заспокойся ти, ми їх перемогли, тобі зовсім не треба мене різати. Ми на одній стороні, умий очі від кривавої ярості. Матвій, знову почав в усю розповідати, або вірніше намагатися донести до вух Тараса, як він героїчно йому допоміг у бою, з лютим ворогом.

- Говорю, бачив, як я його оглушив, ти б не впорався без мене. Він навіть не зрозумів, що і як. І тут ти бац його. Ну ти знаєш я це, буде час запишу може і розповідь напишу, або вірш смішний складу.

Тарас, дивлячись на Матвія темними, від залитою кров'ю очима, і поглядом страшного звіра. Він і був тим лютим звіром, якого намагався в собі перемогти. Щоб цей звір не при якій ситуації не узяв верх над ним. І він сам цим звіром не залишився, на те століття що йому відведене. Він люто промовив.

- Якщо б не впорався з ворогом, значить така доля у мене, якби убили б мене, це теж моя доля, нічого мені допомагати!

Матвій опустив погляд, вже і справді не знаючи, чи правильно він поступив. Але все таки знайшов в собі трохи хоробрості відповісти підлозі озвірілому Тарасу.

- Доля говориш. Так виходить твоя доля в тому щоб я тобі допоміг. З радісним голосом сказав Матвій. Ніхто не знає яка у нього доля. Тільки ті хто, для нас написали або сплели, з часу і сенсу буття, можуть щось знати. Так що не треба тут говорити, що ти неначе знаєш, яка доля тобі запланована.

- Ах, як вправно ж вийшло. Не ну Тарас ти

бачив?

Знову якось по-дитячому почав гомоніти Матвій.

- Ти що його зачарував? Грізно запитав Тарас. Чим ти тут мені хочеш похвалитись.

- Я! Ти про шо? Немає, у мене нічого такого я не зачаровував його, і зовсім не чаклун я, навіть і не маг. Тобі ж я говорив, мандрівник я.

- Не обманюй мене, чи не ти зіркою зі своєї палиці стріляв, що білий день настав, а? Що ти на це скажеш.

- Ну, скажу відразу ще раз, я не чаклун, і це правда.

А ось як ти виразився, стрельнув з палиці зіркою, так це просто фокус такий, це усе що ця палиця може. Зіркою в небо і більше від нього ніякого толку. Я так диких звірів лякаю. І в цілому чаклунства я противник, не по духу воно мені. Я в нього каменюкою кинув, да-таки солідним, та ще в голову потрапив, ось він і ставав косооким. Якраз, коли ти його рубанув. Ну ти чого і справді нічого не бачив?

Тарас, трохи опам'ятовувавшись став уважно оглядати трупи нападаючих. У що вони одягнені, яке зброї носили, які обереги були з ними, богам яким молилися. Тим самим, намагаючись зрозуміти, хто вони, звідки прийшли, яка в них була ціль.

Оглядаючи труп тільки що убитого противника Тарас почав роздумувати в слух.

- Одягнені вони були добре, навіть занадто для цих місць. Це точно не розбійники. Та і розбійники, закидали нас стрілами, навіть не вступаючи у ближній бій. Але вони підкралися і спостерігали, може контрабандисти, випадково на нас наштовхнулися, і чекали ночі, щоб нас повбивати і розграбувати.

У пів голосу говорив Тарас, розглядаючи тіло. Але в одну мить подивився на Матвія і сказав, як би між слів:

- І доки я на забувся, поясниш мені ще разок, звідки ти тут з'явився.

Приголомшений Матвій, було відкрив рот, щоб у черговий раз пояснити Тарасу, як Тарас знову перестав його сприймати, і почав щось бурмотати собі під ніс.

- Вони більше змахують на регулярних солдатів якоїсь армії. Аж надто дорого одягнені. І кольчуга у деякого є, і зброя з непоганої сталі.

А ось чого немає, так це відзнак. Вони їх не мали. Зі зброї, у них були тільки короткі мечі, і кинджали, це говорило, що це або лазутчики, або розвідники. Якщо, звичайно, вони були військовими.

- Ось потрібно, було на таких дезертирів та потрапити? Потрібно мати вже таку-то удачу.

Сказав тихо Тарас, оглядаючись по сторонах.

Пішов по збирати свої сокири, розкидані по усьому полю. Це тільки в казках та в історіях, бравий воїн не підніме свою сокиру, або спис, або свою стрілу, з гострим наконечником не витягне з очної ямки супротивника.

Піде з високо піднятою головою, як не його та зброя, а вже померлого. А йому дадуть нову, чисту кращу що була. Але  життя не казка.

- Мабуть захотіли, пограбувати нас, але видно не на тих напали, ти як думаєш. Запитав Матвій, по-дитячі наївно крокуючи біля Тараса.

І до речі, Тарас ти щось взнав від померлого, навіщо вони прийшли в цей світ, чого від нас хотіли, тобі хоч щось повідав той похмурий, якого я ударив каменюкою?

- Ні, нічого тямущого мені не повідав. Сказав Тарас, погрожував тільки "Хана! " говорить хана вам тут всім. Але сил видно не розрахував, і я йому "Хану" зробив, не без твоєї допомоги, звичайно.

Тим часом Тарас з Матвієм підійшли до тіла, яке перше лягло в цієї сутички від сокири, що вдало прилетіла. Тарас забрав сокира, і подивився на тіло. Череп убитого тримався в купі тільки, тому що був в шоломі, і це хоч якось тримало його голову в купі. Вона була схожа на розбите сире яйце, з витікаючим з нього жовтком. І те, що назвали би білком, розтікалося біля голови.