Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Отже, він поїхав через мене… Бо я тоді зізналася в почуттях. Дурепа. Я припускала щось схоже, проте все ж усвідомити, що саме мої почуття відштовхнули його — боляче.

— Але зараз все інакше, — промовляю, силою змушуючи свій голос звучати рівно. — Я виросла, і та дитяча закоханість минула. Але ти залишився дуже важливим для мене. Ти — моя сім‘я, — останні слова фактично шепочу, проте погляд не відводжу. 

Щиро надіюсь, що не виглядаю жалюгідно, намагаючись видати свою брехню за реальність. Проте в цей момент чітко розумію, що іншого виходу немає. Інакше він просто продовжуватиме мене відштовхувати. А це те, чого я найбільше боюся. 

— Надіюсь, що це так. Бо більшого дати тобі ніколи не зможу, — тихий шепіт раптово замінюється серйозним тоном, який пробирає до мурашок. 

Це правда. Він говорить саме так, як відчуває. Чи можу я звинувачувати його за правду? Певно що ні. Але так кортить облаяти, і дати волю сльозам, що клубком стали у горлі. 

— Засинай, — наказує, і я все ж закриваю очі. 

Біль в грудях не вщухає, але це краще за ту байдужість, що вирує в його очах. Проте, навіть із закритими очима я відчуваю на собі його погляд. І чомусь впевнена в тому, що він не повірив жодному моєму слову. І що тепер? Жити так, наче ми просто знайомі? Чи куди гірше, наче брат та сестра…