Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

12

Небо розчистилось, і де-не-де блимали зірки. Кропив’яний цвинтар був для опирів та відьмаків останнім романтичним місцем. Добрий кавалок його уже відрізали будівельники для приміських котеджів, і на цьому, правда, справа скінчилась. У віллах, що поглинули силу-силенну грошей, мешканцям не було життя. Армія екзорцистів і ясновидців не могла б дати собі раду з тутешніми привидами, котрі оголосили живим справжню війну, що не припинялася ні вдень, ні вночі. Ті люди, котрі ні в що святе не вірили, вважаючи єдиним богом гроші, і відзначались особливим цинізмом, зазнавали поважних нервових розладів. Привиди сідали разом із ними в авто, переслідували в офісах і тероризували на світських вечірках. Навіть агенти крутиголовців, що перебували в місті у справах, не витримували і переселялись подалі. Слуги темних сил, тобто опирі, відьмаки, довгомуди та інші, не нападали на них, однак привиди, власне, лише тіні, видимі й невидимі, не залежали ні від кого. Вони боронили Кропив'яний цвинтар, бо їм не було куди подітись. По кілька сот років вони тримались цього місця, черпаючи силу у власних нещастях. І непрощенні злочинці, і невідомщені жертви тримались разом та знали один про одного усе.

Для опирів та відьом Кропив'яний цвинтар був радше парком, місцем збору зілля, а довгомуди вперто шукали там скарби. Пліснявці та слинявці на літо оселялись у вогких прохолодних склепах. Привиди не любили довгомудів, бо ті брали чуже, але врешті домовились між собою, що довгомуди крастимуть і повертатимуть майно небіжчиків. Люди давно сюди не заходили, і цвинтар заріс кропивою та бузиною, а троянди переродились у шипшину. Поміж високими деревами проходила алея, на якій без сонця ніщо, крім моху, не могло прорости. Він вкривав плити темно-зеленим килимом.

Особливо впертих власників прицвинтарних котеджів, які ще не втекли, легко впізнавали в місті по пляшечках із свяченою водою, вервицях і крутих амулетах, привезених із острова Гаїті, де процвітає магія різних ґатунків. Проте ніщо не допомагало.

Тим часом, завжди існує просте рішення, як любив казати король Олімпій III, і саме тому його ніхто не помічає. Не треба боятись. Досить тихо сказати кілька слів – і зникнуть привиди, а відьми, опирі та вовкулаки втратять силу. Цих слів навчила Люцину бабуся, яка знала, що світ не може тебе скривдити, доки ти від нього не відвертаєшся. Важко сказати, чи ще хтось у місті знав ці слова. Можливо, і знав, але не вірив у їхню силу.

Ось у такому похмурому й дикому місці мали зустрітись глупої ночі Повелитель з фон Стронціусом. Вони перебували в нерішучості, сподіваючись один в одному знайти підтвердження здогадів, доки не прийдуть вказівки з Імперії, центру зла, звідки воно розповзалося по різних світах, завжди голодне, жадібне й нахабне. У цьому злі черпала підтримку всіляка нечисть. У самій Імперії проростало усе, що було спрямоване на поневолення, руйнування, занепад, а зброя Імперії, спроектована вченими магами, послуги яких щедро оплачувались, сіяла паніку й жах. Захищатись від неї було безнадійною справою.

Довгомуд Лукаш припаркував «Вольво» біля однієї з покинутих мешканцями новозбудованих вілл. Він міркував, де ліпше понишпорити в пошуках здобичі: у порожньому будинку чи на цвинтарі. Як інші господарі відпускають водіїв випити кави, так Повелитель, якщо не потребував послуг довгомуда, дозволяв йому розважитись таким чином.

– Маєш півгодини, – попередив Повелитель, обійшовши мовчанкою те, що довгомуд напахнився його туалетною водою «Дев'ять кіл пекла». Він, не озираючись, попрямував у бік цвинтарних воріт. Власне, воріт давно не було : їх перегороджувала стіна висохлих будяків і свіжої кропиви. Відьми та опирі проходили через отвір у напіврозваленому мурі.

Життя буяло на нічному цвинтарі: не тихе, непримітне, як удень, а жваве, насичене подіями, часом трагічними. Блискавками шмигали ласиці, висліджуючи здобич. Угорі літали сови та сичі, перегукуючись одне з одним. У розбитих склепах вовтузились ще незрячі лисенята. Здичавілі пси виходили в місто на полювання. Тут був їхній притулок і дім, найкращий у світі. Вони так само боронили його від чужих, як і привиди.

Привиди теж вийшли на прогулянку. Але, на відміну від видимих мешканців – звірів та птахів, людина не могла їх бачити. Її зір для цього був занадто слабким. Напівпрозорі постаті, вбрані в старосвітські строї, збирались групами для бесіди. Повз Повелителя пройшла закохана пара отруйників: дама була в криноліні, а пан у трикутному капелюсі. Вони жили довго і померли від старості. За ними чимчикувала їхня жертва, тітонька зі своїм песиком-привидом. Інших розваг у неї не було, хіба повторювати: «Мадленко, тримай спину рівно!» І так уже двісті років. Найстарший привид, на прізвисько Морок, у чий скромний нагробок сто двадцять років тому вдарила блискавка, розколовши надвоє, вклонився Повелителеві й пробурмотів, що «сьогодні на цвинтарі в біса людно».

– Так-так, маєте рацію! – підтвердив Повелитель. Не зважаючи на безтілесність і вміння тримати язик за зубами, привиди відволікали його від того, задля чого він прийшов сюди.

Стронціус з'явився трохи з запізненням, але без найменших докорів сумління. Минулися ті часи, коли він, розкривши поли чорного плаща, спадав із неба на нічного перехожого чи протискувався крізь віконечко карети до втомленої танцями і залицяннями панянки, яка поверталася в супроводі тітоньки з балу. Стронціус міг би знову відчути радість життя, однак щось у ньому надломалось, відколи він зіткнувся з одним варіятом, котрий уявив себе мисливцем за вампірами, надивившись дурнуватих голлівудських фільмів. Опир не боявся осикових кілків та срібних куль, а часник викликав у нього лише слабкий головний біль. Щодо сонця, то Стронціус його зроду не бачив і не хотів бачити, відчуваючи, що наслідки будуть поважніші. Врешті він змушений був позбутися надокучливого мисливця й оселився там, де жодна людська душа вкупі з тілом не хотіла б мешкати, на березі підземної мертвої річки. Там було йому так спокійно, як ніколи, особливо, коли в домі з'явився комп'ютер Тосик. Він геть підкорив собі старого і, здавалось, не схильного до сентиментальності опира. Той нізащо не проміняв би його на інший, слухняніший. Стілець-підступець навіть трохи ревнував господаря.

Незвична бунтівливість ріки стривожила Стронціуса. Він мав ще й інші підстави для побоювань, але поводив себе стримано.

– Вибач, що спізнився. Комп'ютер ніяк не хотів віддавати пошти. Молоде, дурне...

– Щось нового? – поцікавився Повелитель. – Давай відійдемо, бо тут багато сторонніх