Читати книгу - "Незрозумілі"

Ах так, удар нижче пояса! Ну, і я потягнувся до пачки. А виявилось, що там зовсім не тютюн. Коротше кажучи, накурився я конопельки. І тут страшенно дівочої уваги і ласки захотілося. От з однією й знайшли там собі розраду... А дівчина, яку любив насправді, побачила. Нічого не сказавши, просто повернулась і пішла. А я ще й спирту розбавленого з горя випив із солдатами, — стенув плечима батько, згадавши ті події. На його обличчя впала гіркота, і він замовк.

— І що далі? — вже нетерпляче спитав Сашко. — До чого це ти мені розповідаєш? — відірвав батька від його ж думок.

— До чого? — провів долонею по очах, наче стираючи щось, тато. — А додумайся. Приходжу я додому, мало того, що ледь на ногах стою, та ще й верзу біс знає що. За вікном глуха ніч, час до першої години добігає. Зустрічає мене на порозі тато — дід твій. «Ну все, — думаю, — капець мені. Зараз тільки ріжки та ніжки залишаться!» Мовчки дістаю зі штанів солдатський ремінь з пряжкою (мода в нас тоді така була) і простягаю його дідові. На, мовляв, бий! Заслужив. Тато мій, теж без слів, бере його в руку, переводить погляд на мене, ніби оцінюючи ситуацію, і... йде у свою кімнату. Так нічого і не сказав. А наступного ранку ми з ним довго розмовляли. І я тоді не дуже зрозумів, чому батько мене не покарав. А цієї ночі, після твоїх звитяг (Сашко опустив очі), чомусь згадав усе. Дійшло до мене, що покаранням ситуації не виправити, а гірше зробити можна.

— А такими розмовами, думаєш, виправити можна? — пильно подивився в очі батькові Сашко.

— Розмовами? — перепитав, ніби не, розчув, тато. — Не знаю. Але хотілося б вірити в це, — встав із ліжка. — Ходімо снідати. Мама вже давно чекає, — і взявся за ручку дверей.

— А я вчора з другом посварився, — наче само по собі вирвалось у Сашка. Тато зупинився і повернувся до нього.

— Якщо справжній друг, то розберетесь. Ні? Тоді просто відсіється, як щось непотрібне, — сказав, дивлячись у вікно. — Вставай, унікуме. До школи запізнишся, — нарешті наважився провести рукою по м’якому волоссю сина. Сашко цього разу не відсахнувся.

— А мама? — знічено спитав.

— А що мама? — не зрозумів батько.

— Як я до неї?.. Після вчорашнього? — винувато опустив очі Сашко.

— Виходь. Учора ж не боявся, — кинув насмішкувато і вийшов із кімнати.

Сашко енергійно зіскочив з ліжка. Ранок входив у свою колію і набирав розгін...

7.

ашко у школу майже влітав. Удома довелося ще вислуховувати дошкульні слова матінки, кивати головою та обіцяти, що більше нічого поганого не робитиме. Батько намагався зупинити її, але вона довго не могла вгамувати свої емоції.

Потім Сашко квапливо збирав книжки в рюкзак, шукав по всій хаті мобільний, який чомусь сховався під подушку, і біг вулицею, запізнюючись на перший урок.

— Блін, Голова, ти де ходиш? — зустрів його біля дверей класу Ромка Мельник. Судячи з усього, від учорашньої його образи не залишилось і сліду. — Тут такий шухер зранку, — закотив очі на лоба.

— А що сталося? — тамуючи радість від того, що їхні стосунки такі, як і раніше, відхекуючись, спитав Сашко.

— Санта-Барбара, — згадав Ромка колись популярний серіал, який нещодавно переглядала в інтернеті його бабця. — Змієвська пропала. Щезла! — захлинався словами, ніби радіючи від сенсаційної звістки, Мельник.

— Як? Куди? — вирячився на товариша Сашко. — Вона ж учора... — і прикусив язика.

— Вчора-вчора! — не помітив Сашкового знічення Роман. — Вони (наші класні крутелики) увечері у Змії на хаті зібралися. Десь там її предки рванули, от і вирішили потусити. Змієвська спочатку зі всіма сиділа, потім із кимось сховалася. Ну когось там затягла для того діла, знаєш. І там почалося. Кажуть, той хлопака її бортанув, вона з горя напилася в зюзю. Аж ось дзвінок у двері. Качок з голим торсом (гаряче їм стало!) відчиняє, а там мамаша Катюхи от з такими очима... — якось смішно, по-жаб’ячому вирячив очі Мельник.

Сашкові вже було не до сміху. Вражено дивився на друга, з тривогою чекаючи закінчення історії.

— Коротше кажучи, матуся розігнала ту гулянку, влаштувала «шоу зі спецефектами» і закрила Катьку в кімнаті, ніби під домашнім арештом. А та (прикинь!) вилізла через вікно, якось із другого поверху спустилась і... щезла, — зробив паузу перед останнім словом, підкреслюючи кульмінаційний момент, Ромка. І, сяючи, як актор на нагородженні «Оскаром», втупився на Сашка, чекаючи реакції на ту бомбезну історію.

Сашко сторопіло застиг. По спині чомусь бігали мурашки. Тривога, десь там, трошки нижче пупка, посилювалася, добираючись до горла.

— Не гальмуй! Як тобі сюжетик? — не дочекався реакції товариша Мельник. — Зараз, напевне, розбірки почнуться. Катька до школи не прийшла, вдома не ночувала, зате матінка її вже з самого ранку сюди прикотила. У директорки сидить. Уявити навіть страшно, що там.

Коридором різко і рішуче пробігся дзвоник, сповіщаючи про початок уроку й рятуючи Сашка від необхідності продовжувати ту каторжну розмову. Ромка першим шаснув до класу, вмостився на своє місце. Сашко, силуючи себе, поспішив за ним. Рюкзак здавався таким тяжким, ніби там були чавунні ребра від батареї, аж руки судомило від його ваги. З ногами теж були проблеми. Вони чомусь поважчали, відмовлялися слухатися голови. Передчуття неприємних подій забивало дух. Сашко відганяв тривожні думки, ніби саме він став причиною пригод Змієвської, але отой гидотний, ненажерливий хробак уперто точив мізки, натякаючи Сашкові на його причетність до вчорашніх подій.

Він важко гепнувся на свій стілець, узяв книжку, навіть не дивлячись на обкладинку, так само неуважно дістав зошит. Навіщось виклав на парту готувальню, вийняв з неї циркуль, легенько вколов себе у палець, ніби випробовуючи свою чутливість. Тихенько зашипів і зіткнувся зі здивованим поглядом Мельника.

— Ти що? — пильно поглянув на нього Ромка. — На історії математику зібрався вчити? — кивнув на викладені на стіл предмети.

— Та задумався трохи, — вичавив із себе Сашко. — Не виспався вчора, музику довго слухав.

— Ти того... — не встиг завершити фразу Мельник. Двері тихо рипнули, пропустивши до класу історичку, директрису та невідому жінку зі слідами розмазаної по обличчю косметики і