Читати книгу - "Забуте вбивство"

могли б придумати, — розважливо сказав Джайлз. — Нам слід припинити снувати спекулятивні здогади, Ґвендо, і спробувати систематично розглянути відомі нам факти. Я вже дещо зробив — переглянув у парафіяльному реєстрі списки смертей. Серед небіжчиків немає жінки на ім'я Гелена відповідного віку. Власне, за той період, який я переглянув, узагалі не померла жодна з Гелен, за винятком такої собі Гелени Паґ, віком дев'яносто чотири роки. Тепер ми повинні вигадати якийсь інший практичний підхід. Якщо твій батько та, імовірно, твоя мачуха мешкали в цьому домі, то вони мусили або купити його, або взяти в оренду.

— Як розповів мені садівник Фостер, до Генґрейвів цим будинком володіли люди на прізвище Елворті, а до них — місіс Фіндейсон. Більше ніхто.

— Твій батько міг купити його й жити в ньому протягом дуже короткого часу, а потім він його продав. Але, думаю, більш імовірно, що він винаймав його — можливо, узяв в оренду разом із меблями. Якщо так, то наш найбільший шанс у тому, щоб опитати агентів із нерухомого майна.

Опитування агентів із нерухомого майна не забрало в них багато часу. У Дилмауті таких агенцій було лише дві. Вілкінсони прибули сюди не так давно. Вони відкрили свою фірму лише одинадцять років тому й мали справу переважно з невеличкими бунгало та новими будинками на околицях міста. Інші агенти, панове Ґелбрейт та Пендерлі, були тією фірмою, в якої Ґвенда купила будинок. Коли Ріди прийшли до них, Джайлз розповів їм таку історію. Він із дружиною в захваті від Дому-на-Горі та й узагалі від Дилмаута. Місіс Рід лише щойно відкрила, що вона жила в Дилмауті, коли була малою дитиною. У неї збереглося дуже мало спогадів про це місце, і їй здається, що саме Дім-на-Горі був тим будинком, у якому вона мешкала, але цілковитої певності в цьому вона не має. Чи в їхніх записах немає відомостей про те, що цей будинок здавали в оренду майорові на прізвище Гелідей? Це могло бути вісімнадцять або дев'ятнадцять років тому…

Містер Пендерлі вибачливо розвів руками.

— Боюся, ми не зможемо вам цього сказати, містере Рід. У наших записах немає такої давньої інформації — тобто про здачу в оренду будинків із меблями або на дуже короткі періоди. Мені дуже шкода, але я не зможу допомогти вам. Якби наш старий головний клерк містер Нарекот був досі живий — а він, на жаль, помер минулої зими — то, можливо, він став би вам у пригоді. Він мав дивовижну пам'ять, справді дивовижну і служив у нашій фірмі протягом тридцяти років.

— І немає більше нікого, хто міг би про це пам'ятати?

— Наш персонал — переважно люди молодого віку. Щоправда, є ще сам старий містер Гелбрейт. Він пішов на пенсію кілька років тому.

— То, може, він зміг би щось мені розповісти? — запитала Ґвенда.

— Я навіть не знаю, — сказав містер Пендерлі із сумнівом у голосі. — Торік він пережив удар. Його розумові здібності зазнали неабиякої шкоди. Йому вже більш як вісімдесят, знаєте.

— А він живе в Дилмауті?

— О, так. У Калькутта-Лодж. Це невеличка й дуже гарна садиба на вулиці Сітон-роуд. Але не думаю…

II

— Тут надії мало, — сказав Джайлз Ґвенді. — Але ти ніколи не знаєш. Ми не станемо писати йому листа. Підемо туди й спробуємо вплинути на нього своєю присутністю.

Калькутта-Лодж була оточена акуратним садочком, і вітальня, куди їх запросили, теж була дуже акуратною, хоч і дещо захаращеною меблями. Вона пахла воском і лаком, блищала начищеною міддю, а її вікна були прикрашені гірляндами.

Тендітна жінка середнього віку з підозріливими очима увійшла до вітальні.

Джайлз швидко пояснив мету їхнього візиту, і вираз людини, яка чекає, що зараз її почнуть чистити пилососом, зійшов з обличчя міс Ґелбрейт.

— Пробачте, але навряд чи зможу допомогти вам, — сказала вона. — Це було дуже давно, чи не так?

— Іноді людська пам'ять зберігає й давні спогади, — сказала Ґвенда.

— Щодо мене, то я, власне, мало що знаю. Я ніколи не займалася справами. Майор Гелідей, кажете? Ні, я не пам'ятаю, щоб людина з таким прізвищем будь-коли приїздила в Дилмаут.

— Можливо, ваш батько пам'ятає, — сказала Ґвенда.

— Батько? — похитала головою міс Ґелбрейт. — Він зараз майже нічого не помічає, а його пам'ять дуже непевна.

Погляд Ґвенди замислено зупинився на мідному столику з Бенареса, а потім ковзнув до слонів із чорного дерева, що йшли вервечкою на поличці каміна.

— Я сподіваюся, він може про це пам'ятати, — сказала вона, — адже мій батько тоді щойно повернувся з Індії. Ваш дім називається Калькутта-Лодж?

Вона замовкла, чекаючи відповіді.

— Так, — підтвердила міс Ґелбрейт. — Батько протягом певного часу жив у Калькутті. Він мав там бізнес. Потім вибухнула війна, й у 1920-му він прибув сюди й організував тут фірму, але хотів би повернутися туди, так він завжди каже. Проте моя мати не була у захваті від життя за кордоном — і звичайно ж, клімат там не можна назвати сприятливим для здоров'я. Я, власне, не знаю, якщо хочете, то можете зустрітися з батьком. Але я не сказала б, що сьогодні один із його кращих днів.

Вона провела їх до невеличкого темного кабінету. Там у досить обшарпаному шкіряному кріслі сидів старий джентльмен із вусами, схожими на вуса моржа. Його обличчя було трохи обернуте вбік. Він дивився на Ґвенду з очевидним схваленням, поки його дочка відрекомендовувала гостей.

— Моя пам'ять уже не та, якою вона була колись, — сказав він досить безвиразним голосом. — Гелідей, кажете? Ні, такого прізвища я не пам'ятаю. Я знав хлопця у школі, у Йоркширі, з таким прізвищем, але то було не менш, як сімдесят років тому.

— Ми думаємо, він винаймав Дім-на-Горі, — сказав Джайлз.

— Дім-на-Горі? Хіба він тоді так називався? — Одна рухлива повіка містера Ґелбрейта заплющилася й розплющилася. — Там жила Фіндейсон. Дуже мила жінка.

— Мій батько міг узяти в оренду той будинок разом із меблями… Він тоді щойно повернувся з Індії.

— З Індії? З Індії, ви кажете? Я пригадую одного такого чоловіка — він був військовим. Він знав того негідника Мохамеда Гасана, що обшахрував мене в оборудці з килимами. Він мав молоду дружину й дитину — малу дівчинку.

— То була я, — твердо промовила Ґвенда.

— Он як… Невже й справді то були ви? Атож, час біжить… Як же пак його звали? Так, він шукав будинок із меблями… справді… Місіс Фіндейсон тоді поїхала до Єгипту чи кудись інде на зиму — з отими своїми дурними місіями. Як