Читати книгу - "Розгром"

ГРИЦЬ філософськи-насмішкувато:

— Любов — сильніша за все, мала… (глянув на Катрю й на Максима, мовляв — «будь ласка, спитайте самі себе»).

КАТРЯ посміхнулась про себе; до Ольги:

— Ти думаєш, що він закохався?

— А чому б ні? (іронічно).

ГРИЦЬ, глянувши мистецьким оком на сестру:

— Дійсно… А якщо не закохався, то він тоді справжній осел…

ОЛЬГА сміється загадково та:

— …І тепер от його точить ущімлений гонор… Ха!.. Він замірявся стеком на тебе, на нас, а виходить, що покищо одхвиськав сам себе…

— Так то так… Але ж… Ой, Ольго, не бався з вогнем…

— Ти хочеш сказати, з кулею, з мотузком, з баґнетом?..

— Коли хочеш — так…

ОЛЬГА так само, як Гриць перед тим, філософськи-насмішкувато:

— Ну що ж… Так вже давно ведеться — де велика любов, там неодмінно хтось когось убиває… Отело он коли ще зарізав свою любов… Чи як там було, Грицю?.. Гу, а Матісові — і Бог простить, це його фах… (сміється) — Але думаю, що він обеззброєний… і вже не підійме тут пужална… (цитує іронично) — «ЛЮБОВ ОШЛЯХЕТНЮЄ НАВІТЬ БАНДИТІВ і РОБИТЬ З НИХ ПОЕТІВ»… — так ніби, Грицю?..

ГРИЦЬ:

— То залежить від бандита…

КАТРЯ стривожено:

— Але як він ітиме задалеко?.. Не забувай, що він завойовник…

ОЛЬГА в тон.

— Не забувай, що я — твоя сестра Ольга… (пхикнула гордо) — В кожнім разі я не збираюся бути ані долметчером, ані Марусею Богуславкою, ані навіть тією Султаншою Роксоляною… (та й засміялась) — Я не можу їм тепер оголосити війну збройно, але зате я оголошую війну іншу, якої ніякими гарматами не виграєш… Це йому не з пукавки стріляти і не стеком хвиськати… Анум вечеряти!.. (закінчила несподівано).

Саме увійшла МАТИ, лаштуючи стіл до вечері…

14

МАТИ внесла вечерю й поставила її на стіл… Варена картопля в лушпинні, хліб, сіль і чай…

ОЛЬГА, розшаркуючись галантно:

— Нум, — барони й баронеси!.. Генерали й професори!.. — Українська єдина і безсумнівна аристократіє!.. До картоплі!!.

Всі сідають кругом столу. Катря любовно допомагає Максимові… Мати теж у гурті… Беруться до їжі, орудуючи виделками, ножами й щелепами.

МАКСИМ дивиться на всіх і від зворушення аж заїкається:

— Бож-же мій… Я — між вами!.. І… (здивовано) — Всі живем…

ОЛЬГА:

— Живем, Максиме!.. Живем… І житимем… І тільки МИ житимем… Наїдайся лишень, товаришу Комбриґ!.. а решта — все тим часом єрунда…

ГРИЦЬ — дивиться на Ольгу, потім на всіх, на свою єдину руку затиснену в кулак — і голосно сміється…

ОЛЬГА:

— Чого ти іржеш?..

ГРИЦЬ, торсаючи чуба:

— Ні таки — ми… (крутить головою) — Ми зовсім, зовсім інше покоління!.. Га!.. Гримить… Товче нас, меле… і — будь ласка… (розводить рукою та й береться знову їсти).

ОЛЬГА:

— Еге ж… Любі мої графи і барони, інженери і майбутні маршали! — не кидайте лушпиння на підлогу, але й не їжте його, бо думка, що там є вітаміни, — абсолютно помилкова, хоч і занесена з Европи… на баґнеті…

КАТРЯ:

— Ви так молотите, друзі мої, наче це вам не картопля, а баронські шнітцелі та фіґлі-міґлі…

ГРИЦЬ і ІНШІ:

— То в нас баронські апетити…

— І геркулесові щелепи…

— І вовчі шлунки…

— І арештанський режим…

МАКСИМ, оглянувши всіх зворушено:

— Наче вві сні… Дорогі мої!.. (і прикладає кулак до грудей, крутить головою… і мовчки береться їсти…)

МАТИ нишком витирає очі, дивлячись на схудлого й блідого суворого Максима…

…………

Скінчивши їсти, ОЛЬГА відкриває шухляду і частує Максима сигаретами:

— Це нашого Рафаеля… (підморгує) — щедра плата цивилізованої Европи дикій і нецивилізованій Азії за геніяльні творіння нашого бідного професора і… першого артиста Республіки… Такса офіційна — пачка сиґарет за пачку Сикстинських мадонн з ориґінальних німецьких фото… Чи так Грицю?..

ГРИЦЬ сміється…

ОЛЬГА:

— Чи то пак… обмін продуктами цивілізації — мадонни разом з майстром по десять феніків, сиґарети — по десять марок штука…

МАКСИМ, скінчивши їсти і слухаючи Ольгу, закурив. Похнюпився. Тяжко зідхнув…

ОЛЬГА:

— Не зідхай, товаришу Комбриґ!.. (зсунувши брови) — Я думаю, що ми таксу змінимо… Чи як?..

МАКСИМ — тре чоло, довго мовчить, погойдуючись і закривши очі…

— Який жах… Ольго!.. Який, який жах…

ОЛЬГА здивовано:

— Ти став боягузом?!. (сідає до рояля, задумано щось награє, хмуриться…)

МАКСИМ гірко:

— Я не бачу виходу… Ні, я не бачу перспектив… Руїна… (посміхнувся) — Не даром поети римують — «Україна — руїна…» (зідхнув тяжко). Нема… нема перспектив…

ОЛЬГА звелась, хруснувши пальцями енерґійно:

— Неправда, Максиме!.. Що ти не бачиш — це правда. Але неправда, що їх нема… Перед нами з тобою… беручи в мільйонній цілості — грандіозні перспективи… І ми до них ідемо!.. Тяжко їх проглянути крізь дим і сморід цієї паскудної епохи… Тяжко вірити в них, коли гори жертв заставили обрії… Але вони є!.. І ми до них маршуємо… Гм… Це покищо не марш переможців, ба, це — марш каторжників, але то неважно… Ми маршуємо невблаганно і таки до них… І ми дійдемо, Максиме… Ти — Комбриґ, — і Я… і Сашко і Остап… і Альоха… І ось Гриць… і Катря… І рештка твоєї бриґади й інших незчислених бриґад… І он вони — (показує на портрети)… Сотні й тисячі нас — вчорашніх пастухів і наймітів, — хіба ми не ті, що маршуємо крізь вітри й бурі… Ми йдем до свого таки… І можна крізь всі ці завірюхи і свист лихоліття прочути нашу ходу, ходу все наростаючим темпом…

Слухай, Комбриґ!.. З нас з тобою без сумніву здеруть шкуру… Нехай… Ще з сотень тисяч здеруть шкуру… Нехай… Але не їм — не цим завойовникам рудим і брунатним — належить майбутнє… НАМ належить майбутнє, товаришу Комбриґ!.. І тому вони з нас з живих здирають шкуру…

МАКСИМ, хвилюючись:

— Слухай, Ольго!.. Це так. Я в це вірю… Але от сьогодні?!. Сьогодні?!. Ах, моя бриґада!!.

ОЛЬГА похмуро:

— Що ж… Матимеш армії… А не ти — то інші, що стануть на твоїм місці, матимуть… Але матимуть! І водитимуть їх… З тих самих Лубенців, Херсонців, Охтирян…

МАКСИМ:

— Але сьогодні, Ольго, сьогодні!.. (гірко дивиться на руку, стискає пальці в кулак) — Ось моя сила і ось моя голова — і… і я йшов, щоб сьогодні творити історію, вогнем і мечем… Нашим вогнем і нашим мечем…

ОЛЬГА з тихим смутком:

— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але… цього замало ще… (зідхає) — Я думаю над тим… Так, це трагічно… На цей раз наш час ще не