Читати книгу - "Гаррі Поттер і фiлософський камiнь"

Дивно, що Відомо-Хто ніколи раніше не пробував перетягти їх до себе... Знав, мабуть, що вони надто близькі друзі Дамблдора і ніколи не стануть на бік Темної Сили.

Може, він си сподівав переконати їх... може, просто хотів спекатися їх. Знаємо тілько, що десять років тому в переддень усіх святих, на Гелловін, він з'явився у вашому селі... Тобі тільки-тільки рочок минув. Він прийшов до вашої хати і... і...

Геґрід зненацька витяг бруднющу, засмальцовану хустинку і гучно висякався, а Гаррі здалося, ніби заревіла сирена.

- Вибачєй, - перепросив велетень, - але такий жаль мене бере... Знаєш, кращих людей за твоїх мамусю й татуся не було на світі... та... однаково їх убив Відомо-Хто. А відтак - і це вже справжня таємниця - він си й тебе хотів убити. Певне, щоб і вашого сліду си не лишило, а може, йому просто подобалося вбивати. Але він не зміг. Ти ніколи не думав, звідки в тебе сей знак на чолі? Се не просто шрам. Таке з'являється тоді, коли на тебе падає могутнє зловісне прокляття. Та клятьба вбила твоїх маму й тата, зруйнувала вашу хату, але на тебе не подіяла, і тому ти є такий славетний, Гаррі. Ніхто не виживав, як він си вирішував когось убити, - ніхто, а ти вижив, хоч він замордував багатьох найславніших чаклунів і чарівниць нашої доби: Маккінонів, Боунів, Преветів... А ти ж був ще немовлєтком - і вижив.

Голову Гаррі переповнював гострий, пекучий біль. Коли Геґрід уже закінчував, він знову побачив сліпучий спалах зеленого світла, - найвиразніше, ніж будь-коли раніше, - і вперше в житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.

Геґрід сумно дивися на хлопця.

- Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих...

- Дурниці! - озвався дядько Вернон.

Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.

До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто позирав на Геґріда.

- Слухай-но мене, хлопче, - прогарчав дядько. - Я згоден, ти й справді якийсь дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки - вони таки й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав, що добром це не закінчиться!..

Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг з-під плаща пошарпану рожеву парасольку. Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:

- Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово...

Побачивши, що його от-от проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.

- Гаразд, - кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу прогнулася до самої підлоги.

Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.

- А що сталося з Вол... ой, тобто... з Відомо-Ким?

- Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця... Видиш, він ставав дедалі могутнішим - і чому тоді щез? Одні кажут, помер. По-моєму, це дурниці. Не знаю, чи було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те, що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, - не знаю, що то, й ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, - отак.

Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він - чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб? Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав, немов футбольного м'яча?

- Геґріде, - сказав він тихенько, - мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я чарівник.

На його подив, Геґрід розреготався.

- Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи сердитий?

Гаррі задивився на вогонь. Тепер він уже пригадував... Кожна химерна подія, яка розлючувала тітку з дядьком, ставалася тоді, коли він, Гаррі, був засмучений або розгніваний... Коли його цькувала Дадлова зграя, він щоразу якось тікав від неї... Не хотів іти до школи з тією ідіотською стрижкою, і йому відросло волосся, а останнього разу, коли його штурхнув Дадлі, хіба він не помстився, навіть не усвідомивши цього, хіба не напустив на нього боа-констриктора?

Усміхнувшись, Гаррі знову глянув на Геґріда й побачив, що той просто сяяв.

- Видиш? - сказав Геґрід. - І ще кажеш, що ти, Гаррі Поттер, - не чарівник; зачекай, ти си ще прославиш у Гоґвортсі!

Проте дядько Вернон не збирався здаватися без бою.

- Хіба я не сказав, що він нікуди не піде? - прошипів він. - Він ходитиме до школи «Стоунвол» і буде мені за це вдячний. Я ж читав ті листи: йому будуть потрібні такі дурниці, як книжки з замовляннями, чарівні палички і...

- Якщо він си захоче піти, то його не зупинит такий цілковитий маґл, як ти, - гаркнув Геґрід. - Не пускати сина Лілі та Джеймса Поттерів до Гоґвортсу! Та ти здурів. Його ім'я було у списках, відколи він вродивси. Його берут до найліпшої в світі школи чарів і чаклунства. За сім років він себе не впізнає. Гаррі там буде, нарешті, поміж таких самих дітей, як і він, і то під наглядом найкращого директора, який керував коли-небудь Гоґвортсом, - Албуса Дамбл...

- Я НЕ ПЛАТИТИМУ ЗАТЕ, ЩОБ ЯКИЙСЬ БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ДУРЕНЬ НАВЧАВ ЙОГО ТАМ РІЗНИХ ФОКУСІВ! -