Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

— Жодного?

— Тим-то й ба, сер.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із материком?

— Щоранку приїздить Фред Нарракотт, сер. Він доставляє хліб, молоко, пошту й передає замовлення нашим постачальникам.

— Тоді нам доведеться виїхати взавтра, — резюмував суддя, — тільки-но з'явиться Нарракотт.

Всі погодилися, лише Марстон був проти.

— Я не звик тікати, не приймаючи бою, — сказав він, — це не личить спортсменові. Ми повинні розв'язати цю загадку. Вся ця історія надто вже скидається на захоплюючий детективний роман.

— Овва! — скривився суддя. — Такі турботи в моєму віці…

Ентоні осміхнувся:

— У вас, юристів, надто обмежені інтереси. А мене злочини не лишають байдужим. Я підношу тост за злочини! — Він одним подихом вихилив келих. Рідина, певно, потрапила не в те горло: Ентоні захлинувся. Обличчя його перекривилося, побуряковіло, розкритим ротом він судорожно хапав повітря… Потому зсунувся з крісла, й келих із дзенькотом випав з його руки.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

Це сталося так раптово й несподівано, що всі заклякли, безглуздо уп'явши очі в тіло, скорчене долі.

Першим отямився Армстронг. Він кинувся до тіла, став над ним навколішки. Коли ж підвів голову, очі його були спантеличені.

— Боже мій, він мертвий! — прошепотів доктор Армстронг тремтячим од жаху голосом.

Присутні одразу й не усвідомили тих слів. Тобто як це — мертвий? Умерти ось так, як оком змигнути?!

Ні, цей молодий скандінавський бог у розквіті сил і здоров'я не може ось так, зненацька, взяти й померти! Здорові хлопці не вмирають так дивно, захлинувшись віскі з содовою водою… Ні, цього розумом не збагнути.

Доктор Армстронг вдивлявся в обличчя померлого, обнюхував посинілі вуста, спотворені в передсмертній гримасі. Підняв келих, з якого пив Ентоні Марстон.

— Він мертвий? — спитав генерал Макартур. — Ви вважаєте, що цей молодик захлинувся і від цього помер?

— Захлинувся? — повторив лікар. — Що ж, справа ваша, можете й так називати те, що сталося. Одне можу ствердити достеменно — він помер від ядухи. — Армстронг знову понюхав келих, умочив пальця в осадок, що лишився на дні, й обережно лизнув його кінчиком язика. Обличчя в нього потемнішало.

— Ніколи й гадки не мав, — продовжив генерал Макартур, — що людина може отак загинути, захлипнувшись ковтком віскі.

— І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть, — повчально промовила Емілі Брент.

Доктор Армстронг звівся на ноги.

— Ні, людина не може вмерти, похлинувшись ковтком віскі, — гнівно сказав він. — Смерть Марстона не можна вважати природною.

— Отже, у віскі… щось… було домішано, — ледь чутно прошепотіла Віра.

Армстронг ствердно хитнув головою:

— Не можу сказати з абсолютною точністю, але за всіма ознаками це один із ціанідів. Характерного запаху синильної кислоти я не відчув. Це, певно, був ціаністий калій. Він діє вмить.

— Отрута була в келиху? — різко спитав суддя.

— Так.

Доктор хутко підійшов до столика, де стояли напої. Відкоркував пляшку з віскі, принюхався й відпив ковток. Потім покуштував содову.

— Тут отрути немає, — сказав він.

— Виходить, він сам домішав отруту, так вважаєте? — спитав Ломбард.

— Скидається на це, — невпевнено відповів Армстронг.

— Самогубство? — спитав Блор. — Підозріла історія.

— Ніяк не віриться, що він міг покінчити життя самогубством, — тихо вимовила Віра. — Він був такий… такий життєрадісний! Коли на своїй машині з'їжджав з пагорба, був подібний до… до… я не в силі вам пояснити!..

Та всі зрозуміли, що вона має на увазі. Ентоні Марстон, молодий і гарний, здався їм тоді майже безсмертним.

А зараз його скорчений труп лежав перед ними на підлозі.

— Чи має хто іншу гіпотезу, опріч самогубства? — звернувся до всіх доктор Армстронг.

Усі заперечливо похитали головами. Ні, іншого пояснення вони не мали. Ніхто нічого не домішував у пляшки. Всі бачили, як Марстон сам налив собі віскі — отже, якщо там була отрута, ніхто, окрім самого Марстона, не міг її домішати. Та все ж… навіщо було Марстонові кінчати життя самогубством?

— Як хочете, але я не вірю в це, докторе, — роздумливо сказав Блор. — Марстон аж ніяк не схожий був на самовбивцю, він не міг порішити себе в такий спосіб.

— Цілком з вами згодний, — відповів Армстронг.

2

Що ж, більше нічого було казати. Армстронг і Ломбард перенесли Марстонове тіло до його кімнати й накрили простирадлом. Повернувшись до холу, побачили — гості, збившись докупи, перелякано мовчать. І хоч вечір був досить теплий, декого проймав дрож.

— Вже час лягати спати, — вимовила нарешті Емілі Брент.

Її пропозиція виглядала цілком доречною, час уже й справді був пізній — годинник показував за північ… Та гості не квапились розходитися — відчувалося, кожен із них страхається залишитися на самоті.

— Міс Брент має рацію, — підтримав суддя, — усім, нам слід відпочити.

— Але ж я ще не прибрав зі столу у вітальні, — заперечив Роджерс.

— Приберете завтра вранці, — наказав Ломбард.

— Вашій дружині вже краще? — звернувся Армстронг до дворецького.

— Зараз сходжу до неї й подивлюся. — За хвилину Роджерс повернувся. — Вона спить мов дитина.

— От і добре, — мовив лікар, — її не слід турбувати.

— Певна річ, сер. Я приберу зі столу, замкну на ключ усі двері й одразу ж піду спати, — й він вийшов до їдальні.

Гості якось знехотя рушили сходами на другий поверх.

Були б вони в якомусь старовинному будинку з таємничими закутками й рипучою підлогою, в будинку, де пообшивані панелями стіни, цілком імовірно, хоронили забуті потайники, то страх, що пойняв їх, ще можна було б збагнути. Але ж вони перебували на ультрасучасній віллі, де годі було шукати темні закутки чи потайники, а кімнати залиті електричним світлом, і все виблискувало новизною! Ні, заховатися тут неможливо! Будинок був геть-чисто позбавлений атмосфери таємничості. Та попри все це він навіював жах…

Гості побажали один одному добраніч та розійшлися по кімнатах. Кожний, зайшовши до своєї кімнати, майже позасвідомо замкнув двері на ключ.

3

В охайній спальні роздягався суддя Уоргрейв. Думками повертався до Едварда Сетона. Він добре пам'ятав його. Пам'ятав біляве волосся, блакитні очі, які щиро дивилися в обличчя співрозмовника, — погляд тих щирих блакитних очей справляв непоборне враження на присяжних.

Прокурор Льюеллін був позбавлений почуття міри. Його пишномовна обвинувачувальна промова ледве не загубила справу. Він силкувався довести набагато більше від того, що було потрібно. Метьюз, адвокат, виявився на висоті, він уміло випинав факти, які свідчили на користь обвинуваченого, а на перехресному допиті кмітливо заплутував, а деінде й залякував свідків, майстерно підготувавши виступ свого клієнта.

Сетон на перехресному допиті тримався просто чудово. Незворушним спокоєм він привабив до себе присяжних.