Читати книгу - "Чарівні створіння"

— От нудна книжка, — сказала Емілі, не повертаючи голови. Це вже пахло боротьбою за територію. Можливо, Емілі було на мене начхати, але бачити біля мене племінницю старого Рейвенвуда вона не хотіла теж. — Типу цікаво читати про місто ненормальних. Тут своїх вистачає.

Аббі Портер, котра, як правило, сиділа навпроти здорового ока місіс Інгліш, зайняла місце через прохід від Ліни і ледь помітно їй усміхнулася. Ліна всміхнулася у відповідь і нібито збиралася сказати їй щось дружнє, аж раптом Емілі так зиркнула на Аббі, що стало зрозуміло: традиційній південній гостинності тут не місце. Піти наперекір Емілі Ашер означало автоматично підписати собі вирок, тож Аббі відвернулася від Ліни і з головою поринула в документи учнівської ради. Сигнал прийнято.

Після цього Емілі зміряла Ліну поглядом від самісінької темної маківки й незасмаглого лиця аж до не полакованих рожевим нігтів. Ідей і Шарлотта повернулися обличчям до Емілі, так ніби Ліни не існувало. Нічого собі прийомчик! Справжній бойкот.

Ліна розгорнула потертий зошит на спіральці і почала писати. Емілі теж писала — тільки есемеску на телефоні. Опустивши очі, я сховав у зошит комікс про Срібного серфінгіста (такого собі «міжгалактичного брата» людини-павука). У першому ряду зробити це непомітно було нелегко.

— Гаразд, леді та джентльмени. Оскільки світло погасло не всюди і вам не пощастило прогуляти англійську, поговорімо про аспекти соціальних конфліктів, характерні для невеликих міст, — місіс Інгліш заходилася енергійно писати на дошці. — Сподіваюся, ви всі знайшли вчора час для читання?

* * *

Не знала місіс Інгліш, що у нашому класі розгортається не просто соціальний конфлікт, а масштабна атака під керівництвом Емілі.

— Хто може відповісти, чому Аттикус вирішив захищати Тома Робінсона в умовах соціального невігластва й расизму?

— Напевне, Ліна Рейвенвуд, — невинно усміхаючись учительці, підказала Ідей. Ліна проглянула нотатки у зошиті, але не сказала ні слова.

— Стули писок, — прошепотів я трішки голосніше, ніж слід. — Ти знаєш, її не так звати.

— А може, й так. Вона ж у ненормального живе, — приєдналася Шарлотта.

— Мовчи ліпше, — пустила Емілі в хід небезпечну зброю, — подейкують, вони… е-е-е… типу зустрічаються.

— Годі, — місіс Інгліш обернулася до нас здоровим оком, і ми замовкли.

Ліна поміняла позу, і ніжки стільця голосно шкрябнули підлогу. Я нахилився уперед, намагаючись відгородити Ліну від прихвоснів Емілі, так ніби я у прямому сенсі слова міг відрикошетити їхні фрази.

«Але ти не можеш».

Що? Я здивовано розпростав плечі. Обернувся, але ж ніхто до мене не говорив. Подивися на Ліну — вона й досі вся була в зошиті. Класно! Мало того, що мені являються дівчата зі снів і я наспівую неіснуючі пісні, так тепер іще й чую голоси.

Я почав краще розуміти ситуацію, яка склалася навколо Ліни. Я теж був до неї причетний. Якби не я, Емілі та її почет так до Ліни б не ставилися.

«Ставилися б».

Ну от, знову. Тихенький, ледь чутний голос, що лунає десь із моєї підсвідомості.

Ідей, Шарлотта й Емілі подовжували спопеляти Ліну поглядами, а вона й оком не вела, так наче поки вона робить свої нотатки, її нічим не проймеш.

— Позицію Гарпер Лі можна сформулювати наступним чином: неможливо по-справжньому пізнати людину, доки не опинишся на її місці. Що ви думаєте з цього приводу? Хто скаже?

«Гарпер Лі не жила в Гатліні».

Я озирнувся, стримуючи сміх. Емілі подивилася на мене, як на психа.

Ліна підняла руку:

— На мою думку, це означає, що треба дати людині шанс. А не зразу починати її ненавидіти. Чи не так, Емілі? — сказала вона, посміхнувшись останній.

— От вреднота мала, — прошипіла собі під ніс Емілі.

«Чому ж мала?»

Я пильно подивився на Ліну. Тепер вона вже нічого не писала в зошиті — натомість писала на руці. Чорною пастою. Можна було й не дивитися, я знав, що це буде число. Цього разу — 151. До чого ці цифри, і чому вона пише не в зошиті, а на долоні? Краще вже знову читати «Срібного серфінгіста».

— Поговорімо про Артура Редлі. Як ви здогадалися, що це він залишає подарунки дітям Фінча?

— А він — як старий Рейвенвуд. Заманює дітей до будинку, а потім убиває, — прошепотіла Емілі достатньо голосно, щоб почула Ліна, але водночас так тихо, щоб не почула місіс Інгліш. — А тоді кладе їх у катафалк, вивозить і закопує бозна-де.

«Замовкни».

Я знову почув голос, але цього разу ще і якесь рипіння.

— Так, і у старого дивне ім’я, як і в того відлюдька Редлі. Як там воно?

— Ага. Страхітливе біблійне ім’я, яким уже більше нікого не називають.

Я завмер. Вони начебто говорили про старого Рейвенвуда, але насправді — про Ліну.

— Емілі, чого ти ніяк не заспокоїшся, — не витримав я.

— Бо він ненормальний, — примружилася та у відповідь. — І всі знають, що у них не всі вдома.

«Я сказала, стули пельку».

Рипіти почало ще гучніше, навіть тріщати. Я озирнувся — ну що це за звук? Але — і це здивувало мене найбільше — звуку, здавалося, теж ніхто не чув, так само як і голосу.

Ліна дивилася просто себе. Її щелепи були міцно стиснені, і здавалося, вона не бачить нічого, крім тієї точки, яку свердлить очима. Кімната почала звужуватись.

Ліна знову шкрябнула стільцем по підлозі: це вона підвелася і попрямувала до книжкової шафи біля вікна. Скоріш за все, вона вдавала, ніби пішла погострити олівець, щоб уникнути (хоча не знаю, чи можна було цього уникнути) пліток. Від стругачки почувся знайомий звук.

— Мельхіседек, ось як його звати.

«Досить».

І знову я чув скрегіт.

— Моя бабуся каже, це лихе ім’я.

«Досить, досить, досить!»

— А йому личить.

«УСЕ!»

Це слово пролунало так гучно, що я затулив вуха. Скрегіт ущух. Раптом нізвідки полетіло скло, і виявилось, що навскоси від нашого ряду, коло Ліни, яка гострила олівець, луснуло вікно. Поряд з Шарлоттою, Ідей, Емілі — та мною. Дівчата заверещали і кинулися на підлогу. Тепер я зрозумів, що це був за звук. Напруга. Маленькі тріщинки розповзалися по склу, як жилки на листі, доки вікно, мовби за волею невидимої сили, не посипалося в клас.

У кабінеті панував хаос. Дівчата верещали, всі стрибали зі