Читати книгу - "Квіти терену"

Чому так трапляється часом, що найдорожчим стає щось втрачене і тільки згодом повернене?

Мабуть, для чогось це потрібно. Може, так доля звертає нашу увагу на те, що ми мало любили…

Років із п’ять тому оселилась я у маленькій хатинці у маленькому-таки селі, серед великого і досить захаращеного саду, який щороку більше перетворювався на джунглі. Я не хазяйка, та й сили нема лагодити, полоти, копати. Тому й паркан там нахилився і подекуди навіть впав, і стара хвіртка жалісно скиглила, стрічаючи мене та випроводжаючи у далекі світи. Та як же там було гарно! Добре було там зимовими хрусткими днями, коли я навмисно довго мандрувала серед біло-блакитного снігу, намерзалася и наповнювалася морозом, щоб потім забігти до теплої кухні, де вже раніше розтоплена невеличка пічка, і сидіти біля неї на ослінчику, дослухаючись до рівного гулу полум’я та тріскоту запашних вишневих гілочок і бездумно мріючи у полохливій темряві про щось незбагненне, невимовне.

Влітку мало не вся хатинка ховалася у ліанах винограду. Мені подобалось сидіти на сонячній веранді, де у мене до глибокої осені був «кабінет»: диван, письмовий стіл та дисциплінарний віденський стілець. Спробуй-но на такому стільці замріятись! Але диван із турецькими подушками був поруч…

Інколи я виходила на полювання у той дикий сад, за другу, не менш стару та занедбану, хвіртку. З весни, майже одразу після снігу, виглядала квіти — свіжий після першої грози бузок, потім біло-рожева шипшина, бліді вишукані нарциси; надто великі червоні та жовті тюльпани, кудлаті запашні півонії. Згодом, блукаючи своїми таємними стежками серед високої трави, я ніби випадково знаходила то невелику аличу, то стару рясну абрикосу-кольоровку, то розлогий, трохи вже здерев’янілий кущ смугастого хрусткого агрусу, то марсалово-зелений виноград на решітці зруйнованої альтанки, а то й жорсткі зарості дрібної солодкої малини.

У тому саду були і родючі яблуні. Їх було три, різного сорту, і кожна красуня — у своїй стороні. У кожної — своя статура, кожна — королева. У пору яблуневого цвіту сад не можна було залишити. Якщо вже вийдеш, то так і дивись на це небесне видіння, дихай запашним вітерцем, що лине ніби із самого раю… Хіба що, втомившись від щастя, можеш повільно, урочисто преклонити коліна у підніжжя, серед шовково-блискучої трави…

Так ми і жили — я, оси на веранді, старий кріт, який уподобав широкий шмат цілини за сараєм; родина ящірок, квартира яких була у купі зарослого мохом каміння на місці входу до старого льоху; ще — сірі невгамовні полівки, які з холодами лізли гостювати до хати, на горище, шаруділи вночі залишками сіна, пищали, розважаючись на свій мишачий лад.

З часом зими ставали холоднішими, весни гримали грозами частіше, літо згадало про довколишні безкраї степи та щоразу приходило разом з ордою суховіїв. Осінь була приязною найдовше. Та колись і вона знітилась, зменшилась, скоротилась між сухим гарячим літом та крижаними дощами невблаганної похмурої зими.

Мені теж стало скрутно. Голодно, темно та зимно часом було у хаті. Поки були свічки — можна було як не зігрітися, то хоч книгу погортати, щоб не хотілося їсти, щоб забутися чарівною вигадкою і заснути. Дрова закінчилися. Згодом у пічці зітлів і усякий мотлох, що знайшовся у хаті. Почалися довгі зимові ночі у темній холодній хаті. На горе, вдарив мороз. Хоч я й спала між двома баранячими шкурами, як дикунка, та кожен вечір перед сном молилася Богу, щоб простив мені гріхи та прийняв мою душу, якщо вночі замерзну.

До всього, ще й уся вода у хаті перетворилася на камінь.

Треба було щось робити. Голова паморочилась від слабкості. Усе тіло здригалося від лихоманки, руки посиніли.

Тоді я вийшла спочатку до веранди, куди крізь дірку під дверима вже намело сухого снігу. Потім, трохи звикнувши до чистого морозного повітря, вибралась надвір.

Відпочивши, відсапавшись, заспокоївши подих та зупинивши мигтіння в очах, почовгала до численних закамарків та закапелків двору, відкрила комору. Ні. Спалити більше було нічого.

Незчулася, як заплакала.

Змерзла іще більше. Поволі повернулася до веранди. Тут мені в око впала стара іржава пилка, яка з незнаних часів лежала біля стіни за дверима. Нахилившись, я взяла її до рук, зважила. О, це вже щось. Треба тепер знайти, що пиляти на дрова.

Знахідка надала мені сили, і друга спроба вийти за поріг була вже більш вдалою. Далі пішло веселіше. Відштовхнувши садову хвіртку, що тихо зойкнула, я поволі, але впевнено випливла у сад. Глибокий, проте сухий, сніг не опирався моїй ході. Авжеж, іде людина, цариця природи, володарка цього сонного королівства.

Розглянувшись довкола, я на мить замилувалася низьким жовтим сонцем та розлогими гілками у пухнастому снігу, пурпуровими кетягами стрункої калини, рештками ягід шипшини, якими ласували птахи, що тут мене не боялися. Та лише на мить.

Як підступна вбивця, скрадалася я поміж дерев, вишукуючи жертву. Ні, оце живе, і це — теж. Згадала, що в однієї з яблунь наче засохла велика гілка. До того ж, нижня. Так, дійсно, ця гілка протягом усього літа так і лишалася сухою, незграбною, хворою.

Не пам’ятаю, як я дряпала пилкою ту гілку більш, ніж до середини її діаметру. Гілка з важким хрускотом нарешті впала на сніг, все ще тримаючись стовбура. Я теж впала поруч, навіть на сльози уже сил не було.

Відлежавшись, встала, похмура та мовчазна. Не обертаючись, пішла до хати, кинувши напризволяще стару пилку.

Інколи надія, вмираючи, передає свою силу тому, хто надто