Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

Не будемо переповідати увесь бізнес-проект перетворення на золото великого горя, що звалилося на бідну Хаїмову голову. Зазначимо лишень, що діловитий Мошко навіть найдрібнішим деталям кобилячої туші знайшов гідне застосування. Довга, немов собача, пісня закінчувалась пропозицією зробити з кісток студенець, а із піхви — гаманець.

Трюк Галкіної з відволіканням уваги публіки від справді чудового Протягового співу, удався сповна. Поки слухачі перетравлювали її побрехеньки про нібито великих винахідників-одеситів, враження від Іванового виконання притупилося. А потім ще відволікла увагу жартівлива пісня, якій, здавалося, не було кінця-краю, про дохлу кобилу й бізнесові таланти єврея Мошка.

Тож коли пустили шапки по колу, збір пожертв на користь співаків виявився майже однаковим. Різницю становила одна-однісінька зайва турецька ліра, вкинута у Аркадіїв капелюх. Тож одна з путівок дісталася Штруму. Іншу ж Шкурланд віддав своїй колишній коханці Лії Галкіній.

Увечері на вже традиційному інструктажі Шкурланд повідомив, що завтра вранці вони вирушають на екскурсію до Грін Каньйону.

Розбившись на секції за інтересами, чоловіки вирішили обмити цю новину. Набравши у барі спиртного, одесити влаштувалися в одному кінці відкритої тераси, решта — в іншому.

Серед киян виділявся заступник головного редактора столичного медичного тижневика Сергій Мацапура, або просто Серьога, як він сам полюбляв по-панібратськи називати себе. У Серьозі кипіло стільки гормонів, що здавалося, ніби усі його нутрощі складалися з єдиної гігантської простати, а череп замість мізків був ущерть заповнений спермою. Він не гребував жодною жінкою:

— Секс і труд поруч ідуть, — полюбляв говорити Серьога. А ще наш герой-коханець любив хвастати своїми сексуальними подвигами. Бо що то за подвиги, якщо про них ніхто не знає?! І що то за статевий гігант, якому не заздрять чоловіки і яким не захоплюється жіноцтво?!

— Я не звик церемонитися з бабами, — нахвалявся Серьога перед колегами. — Б’ємось об заклад на триста баксів, що за сім днів трахну не менше семи баб. По одній на день. А якщо постараюся, то й до десятка дотягну.

— А чим ти їх береш? — став вивідувати секрет Сергіїв сусіда по номеру черкащанин Петро Здоровило. Це був чоловік, який цілком відповідав своєму прізвищу й нагадував статурою японського борця сумо-переростка. Зросту він мав аж два метри, а ваги — цілі десять пудів. І усі ті пуди складалися з добряче натренованих м’язів, із яких навіть найдосвідченіший миловар не зміг би витопити жодної краплини жиру.

— Ти що, котячих глистів нахапався? — допитувався він.

— Тю, тіпун тобі на язика! — перехрестився Серьога. — Ти хоч знаєш, що мелеш?

— Не маленькі, читали, — відказав той. — Від них жінки стають шаленими коханками, а чоловіки на додачу ще й жахливими ревнивцями.

— І де ти вичитав таку дурню?

— Пам’ятаєш, — вів далі Здоровило, — років зо п’ять тому в пресі мусувалося сенсаційне повідомлення. Нібито чеські вчені довели: кожна жінка, яка заразилася від своєї кішки якимось там паразитом, стає фатальною красунею, а чоловік — на додачу до підвищеної сексуальності ще й лютим ревнивцем. Я ще тоді подумав, як у житті все неймовірно просто: витравив глисти — і ти вже не Отелло.

— На жаль, то була звичайнісінька журналістська «качка», — скрушно мовив Серьога, — та ще до того ж дуже нерозумна. Якомусь дурневі не було що поставити у номер. І тоді, щоб не вилетіти з роботи, він нафантазував такого, що й на вуха не натягнеш. А інші дурні, не перевіривши, розтиражували ті божевільні фантазії у газетах, журналах, а найбільше — в Інтернеті.

— Можна подумати, що ти не клюнув на ту сенсацію?

— Ні. Бо маю звичку все перевіряти.

— Ну, й що ти накопав?

— А те, що той паразит живе і розмножається у клітинах мозку. Тож заражена людина страждає від таких неймовірних болів, що ладна навіть на стіни лізти. Тут уже не до фліртів і не до ревнощів. Це страшенна трагедія. — Серьогу, який у побуті майстерно видавав себе за жорстокого циніка, було не впізнати.

— Послухай, ти так і не відповів на моє запитання, — ніби нічого зі сказаного й не чув, допитувався Здоровило. — Чим же ти береш жінок, що від них не маєш відбою?

— А вони усі ось де у мене, — мовив Серьога, демонструючи мініатюрний флакончик, наповнений якоюсь прозорою, дуже схожою на воду рідиною, який видобув із потаємної кишеньки гаманця. — Це — феромони, — пояснив він. — Досить легенько мазнути ними у будь-якому місці на відкритому тілі й жодна жінка не встоїть перед спокусою віддатися мені. Саме тут і саме зараз. Або як тепер модно казати, в режимі on-line. І не треба жодних упадань перед нею. Пам’ятаєте, як у Пушкіна:

— Ну, це ти загнув! — Заперечив Серьозі опецькуватий киянин Ігор із парламентської газети.

— Якщо ти про вірші Пушкіна, то кожен із нас має право на їхнє довільне трактування. Вважайте, що