Читати книгу - "Крадій"

— Даруйте, вельмишановна пані, ви не знаєте, чи не можу я десь поблизу виміняти їжу?

Вона так довго не відповідала, що він почав був питати знов, але вона перебила його, різко хитнувши головою та перенісши вагу з однієї ноги на іншу.

— Міняти, міняти, нічого міняти, — цокала вона язиком.

— Я голодний, мені потрібна допомога.

— Допомога? Голодний? Нічого міняти... Ні, нічого міняти.

— Тут десь є село?

— Село? Ні, нема села.

— Якісь люди?

— Внизу, можливо, внизу. Спитайте в мого сина.

— А де ваш син?

— Там, там, он там, — вона вказала зап'ястям назад, на стежку; пальці змахнули, наче хвіст коня, що відганяв мух.

— Це далеко?

— Ні, не дуже далеко, не дуже.

— А ви... У вас тут усе добре?

— Я маю фрукти. Хочете фруктів?

Він глянув на недоїдені залишки, і в його животі буркнуло.

— Ви дуже ласкаві, але я краще знайду дорогу.

Він залишив її саму, молитися невідомому божеству.

На іншому боці гребеня була стежка, що вела вниз, перетворювалася на накреслену на землі тонку лінію, а потім і зовсім зникала.

Там, де вона зникала, Ремі зупинився, шукаючи когось або щось; якусь ознаку людей. На деревах кричали птахи, листя тріпотіло, як вітрила. Вітер був холодний, а сонце таке гаряче, що там, де воно пробивалося крізь листя, пропалювалися плями на шкірі та на землі. Він прислухався.

Поміж деревами щось тріснуло.

Хтось вилаявся, слова загубилися у вітрі, а потім знов почулося:

— Ідіот! Ідіот, я ж казав тобі, прив'яжи...

Вітер уніс слова геть.

Ремі повертався навколо себе та дивився, слухав.

На третьому обороті він побачив слона. Той стояв лише в п'ятдесяти метрах від нього, і стояв там увесь цей час. «Як, — дивувався Ремі, — така велика, така масивна істота може так добре ховатися?» Слон дивився на нього; він дивився на слона; в того вуха задумливо змахували комах, що чіплялися до зморщеного боку, а хобот згинався, неначе намагався жувати повітря.

На мить вони обоє заціпеніли; здавалося, що ця зустріч захопила зненацька їх обох. А потім з-за слона вискочив худий гнучкий чоловік з мішком на спині та палицею в руці, побачив Ремі й зупинився. Його голова була голена, одяг був вибухом кольорів, штани рвані на колінах і в ходу, сильно залатані, а латки були теж драні, але йому це, схоже, було байдуже.

— Агов! — зрештою гукнув він, коли тиша стала надто довгою. — Агов! Ти мою матір бачив?

Погонича слона звали Сонґнум. Він був другим сином своєї матері, королем лісів, хазяїном свого племені. «А де, — подумав Ремі, — перший син?»

(Він утік, щоб стати монахом; яке розчарування! «Шукати духовного просвітлення дуже добре, — казав його брат, — але хіба цим когось нагодуєш?» Більше ми про це не розмовлятимемо.)

Сонґнум мав рушницю — старезну іржаву штукенцію; певно, залишок якоїсь війни. Мабуть, вона була писком останніх технологій, коли з неї вперше вистрелили в Криму, але кожну кулю треба було заряджати, заштовхувати на місце, зводити гачок, і годилася вона лише стріляти зблизька по кролях або залякувати чужинців, що були далеко від дому.

Наразі Сонґнум махав нею на Ремі — не дулом, а усією річчю, бо сам не був упевнений, чи він залякує ворога, чи вітає зустрітого на безлюдній стежині друга. Як і в його матері, зуби в нього були забруднені червоним і чорним, але два з них він, на відміну від матері, втратив, і тому жував майже виключно одним боком рота, створюючи цим візерунок зі смуг, що далі від горіха поступово ставали рожевими.

Під його керівництвом були семеро інших чоловіків, з яких двоє були його рідними братами, четверо — двоюрідними, а ще одного вони підібрали дитиною, і той жахливо страждав через відсутність кровного зв'язку. Також під керівництвом Сонґнума були три слони, що позирали на навколишню людську метушню з терплячістю хитрих жерців, які бачили бунти й чули зміни псалмів, але, глянувши вгору, розуміли, що небеса ніколи не змінюються, щоб догодити людині.

Будь-яка надія, що ці чоловіки могли бути лісничими або місцевими, зникла при погляді на їхню антикварну зброю, і тоді з'явилася підозра — цілком правильна — що вони можуть бути торговцями не дуже законного штибу.

(Ми зазираємо в їхні пакунки, і так, так! Солодкий п'янкий мак, чий сік було висушено на сонці у великі бежеві шматки, загорнуто в льон і відправлено за призначенням. Це не Китай, тут за таку діяльність голову не відрубають, але все одно, це дуже ризикований бізнес, але ж зараз важкі часи! Ми не можемо винити Сонґнума за те, що він уникав людних доріг.)

Запитання: хто ти такий, що ти тут робиш?

Відповіді: