Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

name="anotelink10" id="anotelink10" href="#n_10" title=" Антиклерикал — той, хто відстоює ідеї послаблення впливу релігії в суспільстві. ">[10] Але О'Браєн був ірландцем, котрий, навіть вдаючись до гріха не втрачав чистоти, — тож усе його єство запротестувало проти такої жорстокості розуму, властивої лише Франції. Він сприймав Париж як цілість — від гротесків на готичних соборах до непристойних карикатур у газетах. Він пам'ятав страшні блюзнірства революції. Відчував усе місто як згусток дуже негативної енергії — від кривавого портрета на столі Валентена і аж до собору Нотр-Дам з горгулями,[11] з якого понад гори і ліси ошкірявся гігантський диявол.

Бібліотека була довга, низька і темна; ранкове світло пробивалося з-під опущених штор. Валентен і його слуга Айвен чекали їх біля протилежного, підвищеного кінця довгого, ледь похилого столу, на якому лежали тлінні останки, що в темноті здавалися величезними. Здоровенний чорний тулуб і жовте обличчя чоловіка, якого знайшли в саду, були їм добре знайомі й не змінилися. Але поряд лежала ще одна голова, яку цього ранку виловили у прибережному очереті, — мокра, як хлющ, і набрякла; Валентенові люди усе ще розшукували тіло, що, як вони припускали, мало десь плавати. Отець Браун, який, здавалося, був цілковито позбавлений чутливості О’Браєна, підійшов до тієї другої голови і, — як завжди, жмурячись, — з прискіпливою ретельністю оглянув її. У неї була кучма вологого сивого волосся, у якому відбивалися відтінки пломенистого ранкового світла; по всьому обличчі, що мало потворні риси, бурякувате забарвлення і якийсь злочинний вираз, проступали помітні сліди від ударів об дерева чи каміння, оскільки голову несло течією.

— Доброго ранку, коменданте О’Браєн, — підкреслено доброзичливо привітався Валентен. — Гадаю, ви вже чули про останній експеримент Брейна?

У цей момент отець Браун, усе ще нахилившись над головою із сивим волоссям, промовив, не підводячи очей:

— Здається, можна з певністю вважати, що і цю голову також відрізав Брейн.

— Принаймні це не суперечить здоровому глузду, — відказав Валентен, встромивши руки в кишені. — Цю жертву вбито так само, як і першу. Її знайдено на відстані всього кількох ярдів від попередньої. І вбито її тією самою зброєю, яку, як відомо, вбивця мав при собі під час втечі.

— Так, мені це відомо, — смиренно відповів отець Браун. — Але я сумніваюся, що цю голову відрізав Брейн.

— Чому ж не він? — поцікавився доктор Саймон, допитливо поглянувши на нього.

— Докторе, — відповів, мружачись, священик, — я не розумію, як може людина відтяти власну голову.

О’Браєн не повірив власним вухам і відчув, що божеволіє, а доктор миттю схопився і закинув на тім’я вологу сиву шевелюру.

— О, немає сумніву, що це — Брейн, — спокійно сказав священик. — У нього був такий самий поріз на лівому вусі.

Детектив, витріщившись на священика застиглими блискучими очима, відкрив рота і різко промовив:

— Ви, здається, багато про нього знаєте, отче Брауне.

— Так, — щиро відказав скромний отець. — Я стикався з ним упродовж кількох тижнів. Він подумував про приєднання до нашої церкви.

В очах Валентена спалахнув вогонь фанатика, і він, стиснувши кулаки, зробив кілька кроків назустріч священику.

— А може, — вигукнув він з неприхованим блюзнірством, — може, він також подумував про передачу всіх своїх грошей вашій церкві?

— Може, й так, — беззастережно промовив Браун, — усе можливо.

— У такому випадку, — продовжував Валентен з химерною посмішкою, — ви маєте справді багато про нього знати. Про його життя і про його…

Комендант О’Браєн поклав руку Валентенові на плече.

— Облишмо ці наклепницькі дурниці, Валентене, — сказав він, — бо справа може знову дійти до мечів.

Але Валентен (під стійким, сумирним поглядом священика) уже опанував себе.

— Гаразд, — сказав коротко, — особисті міркування можуть і почекати. Ви, добродії, усе ще зв’язані обіцянкою і маєте залишатися в будинку; ви мусите дотримуватися її самі й переконати в цьому один одного… Айвен, ось, скаже вам більше про все, що ви хотіли б знати, а я мушу засісти за роботу і сповістити про все владу. Не можна більше пускати це на самоплив. Тож якщо з’являться ще якісь новини, я — в своєму кабінеті.

— Чи є ще новини, Айвене? — запитав доктор Саймон, коли шеф поліції вийшов із кімнати.

— Здається, тільки одна, пане, — сказав Айвен, зморщуючи чоло, — але також неабияк важлива. Про отого гевала, якого ви знайшли на галявині. І він безцеремонно кивнув на масивне, у чорному одязі, тіло з жовтою головою:

— Ми таки довідалися, хто це такий.

— Так!? — вигукнув здивований доктор, — і хто ж він?

— Його ім'я — Арнольд Бекер, — сказав помічник детектива, — але він використовував чимало псевдонімів. Був затятим розбійником і, як відомо, побував і в Америці, де і всадив ножа Брейнові у вухо. Ми безпосередньо ним не займалися, оскільки він діяв, головним чином, у Німеччині. Звичайно, ми спілкувалися з німецькою поліцією. Як не дивно, він мав брата-близнюка на ім’я Луї Бекер, з яким було чимало клопоту. Насправді, лише вчора ми, нарешті, визнали за необхідне стратити його на гільйотині. А ще дивовижніше, джентльмени, це те, що коли я побачив отого гевала, що розпростерся на садовій галявині, то вперше в житті не на жарт перелякався. Якби я на власні очі не бачив Луї Бекера безголовим після страти, то поклявся б, що там у траві лежав саме він. Однак, я пригадав собі його брата-близнюка в Німеччині