Читати книгу - "Божий світильник"

Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.

— Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, а до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.

— Дорогою понад п'ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.

— Ви не подолаєте заметів, — застеріг Кейт, якого вочевидь найбільше турбували замети.

— Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п'ятому вимірі, висловив припущення Еллері. — Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.

— Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, — зауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. — Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.

— Нам не варто втрачати голови, чи не так? — промовив, помовчавши, Еллері.

— Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з'являться дракони, — важко зітхнув Торн. — Квіне, може, краще… спробуємо звідси вибратись? — нерішуче запитав він.

— Ви чули, що сказав Кейт?

Торн закусив губу.

— Мені холодно, — озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. — Дякую вам, містере Кейт. Цей… цей вогонь нагадує мені домівку.

— Нема за що, — коротко відказав хлопець і підвівся.

Їхні погляди на мить зустрілись.

— Ви, здається, єдиний, хто… Ой!..

Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не підводила погляду своїх жвавих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.

— Хто?.. Хто це? — злякано запитала Еліс, відсуваючись назад.

— Не лякайтеся! — поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу. — Нещасна втекла від Міллі… Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!

Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.

— Олівія! — радісно промовила вона. — До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!..

— Не треба так хвилюватися, — спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку. — Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх'ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам'ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.

— Не Олівія? — Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися. — Не Олівія?

— Я Еліс, тітонько Саро, — підхопилася дівчина. — Еліс…

Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя. Поки вона вивчала перелякане обличчя Еліс, на її власному проступив вираз жаху.

— Не Олівія! В Олівії гарні чорні коси… І голос не Олівії. Еліс?

Жінка опустилася на стілець, де щойно сиділа Еліс, її худі плечі обвисли, і вона заплакала,

— Міллі! — гукнув господар.

Місіс Райнак з'явилася відразу, ніби з волі чарівника.

— Чому ти дозволила їй вийти з кімнати?

— Але ж… я думала, вона… — затинаючись, почала місіс Райнак.

— Негайно забери її нагору!

— Гаразд, Герберте, — ледь чутно мовила місіс Райнак.

Кутаючись у халат, вона зійшла вниз, узяла стару жінку за руку й повела нагору.

Місіс Фелл покірно рушила за нею і, схлипуючи, запитувала:

— Чому ж не приходить Олівія? Навіщо її забрали під матері?

— Вибачте! — повернувся до них товстун, витираючи піт і важко дихаючи. — Це в неї напад. Я знав, що він наближається, уже з того, як вона зацікавилася, довідавшись про ваш приїзд, Еліс. За те, що ви з Олівією схожі, винуватити її не можна.

— Вона… вона страшна! — тихо промовила Еліс. — Містере Квін, містере Торн, нам конче треба залишатися тут? Я б набагато спокійніше почувала себе в місті. До того ж моя холодна… ці холодні кімнати…

— Бачить бог, — спалахнув Торн, — я ладен іти пішки!

— І покинути Сільвестрове золото на нашу ласку? — з усмішкою запитав Райнак і відразу спохмурнів.

— Не потрібна мені батькова спадщина! — приречено сказала Еліс. — Тепер я бажаю тільки одного: вибратися звідси. Я… я проживу й так. Знайду роботу… Я багато що вмію робити, їдьмо звідси! Містере Кейт, може, ви…

— Я не чародій, — відрубав Кейт, застебнув на всі ґудзики куртку і вийшов.

Вони бачили з вікна, як його постать помалу зникала за серпанком лапатого снігу. Еліс, почервонівши, відвернулась і задивилася на полум'я.

— І ніхто з нас не чародій, — додав Еллері. — Міс Мейх'ю, наберіться мужності й потерпіть, поки ми придумаємо, як звідси вибратись.

— Гаразд, — прошепотіла, тремтячи, Еліс і знову відвернулася до вогню.

— Між іншим, Торне, розкажіть мені все, що ви знаєте, особливо про будинок Сільвестра Мейх'ю. В цьому може бути розгадка таємниці вашого батька, міс Мейх'ю. Хоч будинок і зник, сховане в ньому золото, хочете ви того чи ні, належить вам. Отже, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб його знайти.

— Раджу вам спочатку знайти будинок, — докинув Райнак. — Будинок! — Він невдоволено махнув волохатою рукою й пішов до буфета.

Еліс байдуже кивнула головою.

— Може, Квіне, нам краще поговорити сам на сам? — запропонував Торн.

— Вчора ввечері ми почали відверту розмову, і я не бачу причин, які б завадили нам так само відверто продовжити її сьогодні. Від містера Райнака нам критися нічого. Наш господар — здібна людина, винятково здібна. І все зрозуміє правильно.

Райнак промовчав. Насупившись, він одним духом випив повний келих джину.