Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не крутій, — невдоволено зауважив я. — І менш за все зацікавлений у таких справах.
Він поклав мені на плече руку. Обличчя його наблизилось до мене. Драглисте сало, в якому плавають очиці.
— Треба більше цікавитися такими справами. Можу закластися, що стара купила землю і будівлі за безцінь. А одержить золоті гори.
— Ви теж на цьому не прогадаєте, — непривітно відповів я.
У дверях з'явився Франк.
— Лексе, я пішов.
— Хвилинку. Я теж.
Та зайшли ми недалеко: пані фон Гнайзенек спіймала нас у вітальні.
— Що це таке? — щиро образилася вона. — Ви вже йдете? А я сподівалася, що пан Франк трохи нам пограє…
— Зараз?
— Звичайно. Таке приємне товариство.
— Музика… — зарипів полковник. — Ким би ми, німці, були без музики? Німці люблять пісні, сентиментальність. Завдяки нашій музиці ми досягли величі — Вагнер, Ліст, Бетховен…
— … І звалилися в прірву разом з Гермсом Нілем[2], — докінчив я.
Старий вояк побагровів, очі мало не вилізли на лоба. Я думав, що його грець поб'є.
— Більшовик! — вигукнув він.
— Дагоберте, благаю тебе! — Господиня знову образилася. — Доктор Тердонк пожартував. — Вона торкнулася Франкового плеча, сяйнули діаманти. — Будь ласка, зробіть мені приємність.
Франк безпорадно глянув на неї і погодився.
— Гаразд, якщо це вам приємно…
Господиня чарівно всміхнулася.
— Я знаю, у вас справи. Не затримаю довго. Лише на чверть годинки.
Чверть годинки можуть бути короткими, а можуть розтягнутися на цілу вічність. Мені раптом остогидло тут. Цей ситий затишок, ця пиха, несосвітенне тупе свинство… Пані фон Гнайзенек розляглася в кріслі, заплющивши в екстазі очі. Полковник Вейєргофен сидить, випроставшись і застигши, кінці комірця врізалися йому в підборіддя, час від часу він доброзичливо покахикує, і лише тоді, коли його погляд падає на мене, очі стають маленькими та злими.
Матуся Геберт нечутно снує біля столу, розставляючи страви. Курячий холодець, паштет з гусячої печінки, сьомга.
Франк кінчив грати.
— Гадаю, — сказав він, — нам тепер справді час іти.
Пані фон Гнайзенек запротестувала. Віммінгер пожирав очима сьомгу, Баум беззвучно аплодував. Полковник Вейєргофен підняв келих.
— Дуже вдячний! Я навіть розчулився. Але соромлюсь цього. Музика завжди робить нас, німців, сентиментальними. Така вже у нас вдача.
Франк не зводив з нього очей і мовчав, а Вейєргофен стояв з повним келихом у руці. Раптом Франк знову нахилився над клавішами, залунали негармонійні, фальшиві звуки. Пісня про верес. «На лужку цвіте маленька квітка…»
Віммінгер насторожився. Господиня застигла з напіврозтуленим ротом; вигляд у неї був дурнуватий. Вейєргофен закам'янів.
— Ця пісенька, — повільно промовив Франк, — гриміла з гучномовців, коли моїх батьків вели до газової камери. Бо вони були євреями і, певно, не соромилися бути сентиментальними. А ви й досі соромитесь лише своєї сентиментальності, пане полковник?
Коли ми виходили, в кімнаті стояла мертва тиша.
3
Я все сушив собі голову над тією справою.
Певна річ, моя розмова з прокурором не залишиться таємницею для обох Фассбендерів. Вони були на «ти» майже з усіма працівниками прокуратури, принаймні раз на тиждень гомоніли з ними в «юридичному шиночку» за чаркою вина. Доктор Бендер, якому було доручено справу Удена, одразу ж розповість про мій візит до нього. Саме цього мені дуже не хотілося.
І тут я згадав про Олафсона. Він закінчив курс на рік раніше мене і працює зараз у прокуратурі. Я іноді зустрічав його в суді й знав, що доктор Бендер — його шеф. Цього більше ніж досить. Олафсон розповість мені все, що я захочу знати.
Зателефонував йому і запропонував зійтися у «юридичному шиночку» на кілька слів. На бесіду він погодився, але шинок відкинув.
— Гидка нора, — заявив він. — Приходь до мене. Маю що випити.
Це мене зацікавило; я негайно погодився.
Олафсон мешкав у мансарді, захаращеній книжками, переважно юридичними.
— Сідай, — привітав він мене. — Тут трохи затісно, але я задоволений. На різдво переїду. Трикімнатна квартира. Вісім тисяч марок. Половину платить тесть, половину я.
— Вітаю! Кого ж це ти ощасливив?
— Паросток старого Кемпфа. Не дуже гарненька, зато єдина. Дістане в спадщину геть усе. А татусь довго не протягне. Рак шлунка. Але він не знає. Багато п'є і курить. Чого бажаєш: пива, коньячку? Чи краще «філософії у склянках»?
— Я полюбляю мартіні.
— На жаль, немає. А як щодо віскі?
— Гаразд. Тільки без содової. До речі, я мав учора розмову з твоїм тестем.
— Знаю. Казав. Справа Феттіх. Нею старий задоволений. Ти все ще у Фассбендерів?
— Еге ж.
Олафсон посміхнувся і поставив на стіл пузату пляшку.
— У них є чого повчитися. Молодший — падлюка, старший — комедіант. Їхні трюки дуже нагадують махінації підпільних адвокатів. Та вони мають за це грошики. Мета виправдовує засоби.
Він налив по повній.
— Як ти взагалі потрапив до них?
— Типовий приклад сімейщини, — відповів я. — Мій дядечко наносився зробити з мене видатну людину. І от одного чудового дня я одержав листа, де чорним по білому стояло, що «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» були
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.