Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 195
Перейти на сторінку:
кому можна довіритись, а кому ні. Та й вигляд наш був не колишній, не одразу й пізнаєш, обросли бородами, одяг порваний. Прокурор у чорній шинелі залізничника, а я в сірячині й чоботях. В обох торби за плечима. Немов жебраки якісь.

Насамперед вирішили зайти в Сельце.

Не в маєток, а в село, там якихось півверсти, — через лужок, певно, ти знаєш. У селі прокурор мав знайомого активіста, депутата сільради, от ми до нього й попрямували. Проте спершу, знаєш, ради остороги зайшли до однієї хати на Гриньовських хуторах — ту саму, що після війни завмаг із Рандулич купив та біля сільмагу поставив. Господиня в Польщу виїхала, років зо три хата стояла пусткою, от завмаг і купив її. А під час війни там жили три дівчини при матері, невістка — синова дружина (син у польсько-німецьку війну запропастився десь, потім аж у Андерса об'явився). Поки ми онучі сушили, дівчата нам усе й розповіли. І про новини в Сельці теж. Виявляється, добре зробили, що спершу зайшли до цих польок, а то б набралися біди. Річ у тому, що цей прокурорів знайомий ходив уже з білою пов'язкою на рукаві — поліцаєм став. Покректав мій прокурор од такої новини, а я, признатися, зрадів: було б гірше, якби отак потрапили до рук поліцаєві. Але незабаром настала й моя черга дивуватися та бентежитись — це коли я спитав про Мороза. Каже невістка: «Мороз у школі все працює». — «Як працює?»«Дітей, — каже, — вчить». Виявляється, тих самих своїх дітей позбирав на селах, німці дали дозвіл відкрити школу, от і вчить. Щоправда, вже не в Габрусевому палаці — там поліцейська катівня тепер, — а в одній хаті в Сельці.

Отака метаморфоза! Від кого-кого, а від Мороза такого не чекав. Щоб працювати при німцях!? А тут і прокурор висловлюється в тому ж розумінні, що давно треба було цього Мороза репресувати — не наша людина. Я мовчу. Думаю, думаю і ніяк не можу погодитись, що Мороз — німецький учитель. Сидимо біля грубки, дивимося на вогонь і мовчимо. Що робити? Налагодили зв'язки, називається. Один — поліцай, другий — німецький служака, хороші ми кадри виховали в районі за два роки.

І знаєш, думав я, думав і надумав сходити все ж уночі до Мороза. Невже, думаю, він продасть мене? Та я його, коли так, гранатою підірву. Гвинтівки не було, а гранату мав. Селезньов заборонив брати з собою зброю, але гранату я все-таки прихопив на всякий випадок.

Прокурор відраджував, але я не піддався. Мабуть, такий уже характер з дитинства: чим більше мене переконують у супротивному, з чим я не згоден, тим більше мені хочеться по-своєму зробити. Не дуже це сприяє у житті, але що ж. Правда, прокурор тут ні при чім. Він просто боявся за мене, думав, щоб не довелося одному повертатися до своїх.

Дівчата розповіли, як знайти Мороза. Третя хата від колодязя, з двору ганок. Живе в старенької бабусі. Через вулицю в іншій хаті його школа.

Стемніло — пішли. Дощик мрячить, грязюка, вітер. Тільки початок листопада, а холод собачий. Домовилися з напарником, що я зайду, а він мене почекає на задвірках біля кущів. Чекатиме годину, не прийду — значить, справа кепська, сталося щось. Але, думаю, за годину впораюся. Все ж я розгадаю душу цього Мороза.

Тож прокурор лишився за клунею, а я межею — до хати. Темно. Тихо. Лише дощ більшає та шурхотить по соломі на стріхах. За плотом навпомацки добрів до хвіртки у двір, спробував відчинити, а вона дротом закручена. Я так і сяк — нічого не виходить. Треба перелазити через пліт, а він високуватий, слизький. Став чоботом та як поковзнувся — грудьми об жердину, а вона хрясь навпіл, а я носом у грязюку. Де не взявся собака. Такий лемент зчинив, що я лежу в грязюці, боюсь ворухнутися і не знаю, що робити — втікати чи когось кликати.

Але, чую, хтось виходить на ганок, грюкнув дверима, слухає. Потім стиха запитує: «Хто тут?» І до собаки: «Гулька, геть! Геть, Гулька!» Ну, звичайно ж, це шкільний пес, отой на трьох лапах, що колись інспектора вкусив. А чоловік?

— Мороз, голос знайомий. Але як озватися? Лежу й мовчу. А собака знову розгавкався. Тоді Мороз сходить з ганку, накульгуючи (чутно по грязюці: чу-цвяк, чу-цвяк) іде до плоту.

Устаю та й кажу прямо: «Олесю Івановичу, це я. Твій завідувач колишній». Мовчить. І я мовчу. А що тут робити — назвався, то треба, мабуть, вилазити. Перелажу пліт. Мороз тихо каже: «Ідіть лівіше, бо там ночви лежать». Заспокоює собаку і веде мене в хату.

У хаті горить каганець, вікно запнуте. На табуретці розгорнута книжка. Олесь Іванович підставляє табуретку ближче до печі. «Сідайте. Пальто скиньте, хай висохне». — «Нічого, — кажу, — пальто встигне висохнути». — «їсти хочете? Картопля є». — «Не голодний, їв уже». Відповідаю наче спокійно, а в самого нерви напружені — до кого потрапив? А він нічого, спокійний, немов тільки вчора ми з ним бачилися: ніяких запитань, ніякого збентеження. Хіба що тільки надмірна стурбованість у голосі. І погляд не такий відкритий, як був раніше. Бачу, неголений, мабуть, днів із п'ять — русява борідка на лиці.

Сиджу мокрий, не скидаючи сірячини, нарешті й він сів на лаву. Каганця поставив на табуретку. «Як живемо?» — питаюся. «Відомо як. Погано». — «А що таке?»?

— «Все те ж. Війна». — «Однак, я чув, на тобі це мало відбилося. Усе вчиш?» Він кисло, одним боком обличчя, усміхнувся, втупився поглядом униз на каганець. «Треба вчити». — «А за якими програмами, цікаво? За радянськими чи німецькими?»?

— «Ах, он ви про що!» — каже він і підводиться. Починає ходити по хаті, а я непомітно пильно так стежу за ним. Мовчимо обидва. Потім він спиняється, недобре зиркає на мене й каже: «Мені здавалося колись, що ви розумний чоловік». — «Можливо, був

1 ... 12 13 14 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"