Читати книгу - "Мандрівний вулкан"

— Ми не повинні цього допустити! — скрикнув Віктор. — Треба повідомити людство про небезпеку, що нависла над ним!

— Звідси втекти неможливо.

— Тоді якось знищити ті голки. Знаєш, де вони заховані?

— Про те знають тільки Конрад, Глобаліус, Мінц, Чомберг та ще дехто з путчистів. Колись професор Кручек знав, але тепер він майже повністю людина-риба і, мабуть, не пригадає…

У цей час пролунав підземний гуркіт, задрижав, хитнувся будиночок. Риби захвилювалися в стінах-акваріумах, під підлогою, і опустилися на дно.

— Що це?.. — стривожився Віктор.

— Вулкан занурився у воду. Мабуть, у рейс вирушимо, — сказала Оксана.

— А де ми зараз, ти знаєш?

— Ні. Про те також знає лише Конрад і його найближчі прибічники, яким він усе довіряє.

Раптом вона зблідла, втупила у Віктора збайдужілі, спорожнілі очі.

— Чого ти? — запитав подивовано. — Тобі погано?

Дівчина скривилася й схопилася за груди:

— Рибка отут кидається… Мені лоскітно й боляче… А ще розум тьмариться… Ой, ой!.. Ха-ха!..

Віктор перелякався, узяв її за руку:

— Чим тобі допомогти?

— А що таке — “допомогти”? І потім, хто ти такий? Ха-ха!..

У Віктора волосся дибом стало.

Та невдовзі Оксані, певно, полегшало. Заплющила очі й почала щось пригадувати. Знову поглянула на нього:

— Ти той, що упав у вулкан на парашуті?

— Той, той! — закивав Віктор.

— Прошу, тримай мою руку отак, як ти тримаєш. Я відчуваю: у мене вливається твоє тепло… Воно віднімає мене від риби… Тепло дужче за холод… Правда, що тепло дужче за холод?

— Правда…

Поступово її обличчя проясніло. Оксана ніби заново ожила, мовила:

— Ти такий добрий… і лагідний… Дякую тобі… — й прихилилася до його плеча.

Віктор засоромився, зніяковів, але не відсторонився од дівчини.

Вони помовчали трохи, тоді він запитав:

— Звідки ти, Оксано?

— З Одеси… — зітхнула. — На Молдаванці жила. Може, чув?

— Звичайно, чув. А тут як опинилася?

— Працювала бібліотекаркою в риболовецькій флотилії, так ці гади напали на судно, на якому я плавала, і потопили… Уся команда загинула, тільки мене непритомну затягли сюди…

— І що, відразу прижили фіолетову рибку?

— Ні, не відразу. Спочатку, коли прибирала в лабораторіях, то не чіпали. Потім мене побачив, на лихо, отой недолугий гітлерик, Конрад, і захотів забрати до себе, щоб, розумієш, йому в усьому прислуговувала… Я так обурилася, що обізвала його нахабою, розпусником, недолюдком… Ну, він, звісно, не міг цього стерпіти, дуже розлютився на мене, наказав “пришити гудзика” і відправити працювати в підводне господарство…

Далі Оксана розповідала, як важко живеться у вулкані поневоленим людям, як над ними знущаються путчисти. Розказувала про дресированих риб, про акулятник, про якусь страшну морську потвору, улюбленицю Роберта Конрада, яку він називає Морською Красунею, а вони — Паскудою і Ненажерою.

Говорила Оксана швидко, ламала, ковтала слова, наче кудись поспішала. Але Віктор уже майже не слухав дівчину. Від великої перевтоми, від переживань його почав знемагати сон. Випустив її руку, позіхнув.

Оксана умовкла, відсунулась од нього подалі, насторожилась.

— Це для чого ти роззявляєш рота?

— Що кажеш? — скинувся Віктор.

— Для чого, питаю, рота роззявляєш?

— А-а… Я просто позіхаю. Ну, значить, хочу спати.

Оксана довго силкувалася збагнути, що таке “позіхаю”, але коли побачила, як він ще раз розкрив рота, підхопилася з канапи й прийняла войовничу позу.

— Не роби більше так, бо я можу на тебе напасти. Я не буду чекати, щоб ти мене перший з’їв!

Віктор зрозумів, що це вже знову “заговорила” не Оксана, а риба. Однак зі сном боротися більше не міг. Очі злипалися самі, тіло дерев’яніло, все довкола розпливалося і зникало, як під каламутною водою.

— Ти помираєш? — зробила висновок дівчина-риба.

— Та ні… я просто засинаю… я дуже втомився… жахливо втомився… Я вже не маю сили навіть говорити…

— Не роби так, бо кожного померлого тут віддають акулам… Акули це дуже люблять…

Та Віктор уже нічого не чув.

Оксана потягла його за носа, щипнула за вухо. Він не просинався.

— Все… Помер… — промовила вона, вибігла з будиночка й голосно зареготала.

Почувши регіт, люди-риби збіглися до кімнати, побачили на канапі сплячого Віктора і також почали реготати, підстрибувати, ніби їм хто лоскотав п’яти. Від реготу тремтіли стіни-акваріуми, перелякано метушилися в них риби.

Незабаром з’явилися два “санітари” з носилками, поклали на них Віктора й понесли до озера. Слідом за ними посунула вся юрба.

Оксана кілька разів плеснула в долоні. Це був сигнал для акул, які відразу ж підпливли до берега. Але тільки-но “санітари” збиралися кинути Віктора хижакам, він прокинувся, скотився з носилок на землю, обвів усіх напівсонним поглядом, угледів у воді здоровенні зубаті морди акул і закричав перелякано:

— Ви що, збожеволіли?..

Юрба спершу притихла, заніміла, а потім почала розбігатися — хто куди.

Десь зникла і Оксана.

Біля озера залишилися два спантеличені “санітари” і Віктор. Він плюнув спересердя й почвалав утомлено до свого будиночка. Замкнув зсередини двері й, не роздягаючись, упав на м’яку канапу…