Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Після цього Дроздов поїхав у райвідділ. Він забіг в управління на кілька хвилин перед самим кінцем робочого дня такий же похмурий, як і вранці, і, не попрощавшись ні з ким, пішов додому.

Неподалік від управління його гукнули:

— Вікторе Федоровичу! Скільки років!..

Дроздов підозріло вглядався у невисокого огрядного чоловіка.

— А-а, Іване Васильовичу! — спершу похмуро промовив, потім радо простягнув руку. Адже колишній працівпик відділу, майор у відставці Ланенко був тією єдиною людиною, крім дружини, якій Дроздов міг звіритися і яка могла його зрозуміти. І майор зрадів цій несподіваній зустрічі.

— Прогулюєшся, пенсіонере, — напівспівчутливо, а чи то заздро промовив він.

— Не дуже нагуляєшся! Ціле життя віддав міліції, а тепер… ет!..

Дроздов мимоволі зітхнув. Скільки він сам переживав, коли в Ланенка сталася неприємність. Вихованець старої школи, яка вчила, що вже сама підозра є частковим доказом провини, Ланенко так і не зрозумів змін, які відбулися в країні. В глибині душі вважав, що всі ті розмови про законність, про права особи, про так звану презумпцію невинності лише про людське око, для широких мас; а міліція є міліцією, і її діло підозрювати, арештовувати, викорінювати. А оскільки і невинний, і злочинець однаково не хочуть признаватися, і часом важко розібратися, хто ж таки винний, а хто — ні, майор Ланенко вважав за доцільніше замкнути за грати зайвого, ніж помилково випустити з рук винуватого. Тим більше, що коли Ланенко зацікавлювався людиною, то чи є вона на всі сто процентів невинною?!

Свого часу, поглядаючи з вікна кабінету на зелену вулицю, він любив стежити за перехожими й міркувати, що то за люди. Ось поспішає гарненька жіночка з дитиною на руках. Але ж вона, мабуть, свариться на кухні з сусідами, ображає їх і може відповідати за дрібне хуліганство. Або — де придбала цей чудовий шерстяний костюмчик для дитини? У крамниці таких не дістанеш. Отже, купувала в спекулянтки… А он солідний громадянин у сірому макінтоші поважно сідає в персональну «Победу». Певно, має дачу і цілком ймовірно — шифер на неї дістав «лівими» шляхами. А те, що їздить на дачу на державній машині, не купує бензину, — це абсолютно точно…

З рук майора, як він сам вважав, ніхто не міг вислизнути. Його знали і, здається, боялися, і цим він щиро пишався… Недарма подейкували, що в нього «рентгенівський» зір. Майор любив говорити, що правопорушники відчувають його погляд навіть крізь шибки, і частенько декотрі з перехожих, яких він пильно розглядав зі свого кабінету, раптом уповільнюють ходу й злякано позирають на сіро-жовтий будинок управління.

Та ось сталося несподіване. Якийсь чоловік, що на нього Ланенко завів справу, добився реабілітації. На суді з'ясувалося, що майор, поспішаючи вкластися в строк, «натискав» на свідків… Ланенкові запропонували відставку.

Ображений до глибини душі, він спробував оскаржити в міністерстві наказ нещодавно призначеного начальника обласного управління. Але там майорові порадили подякувати полковникові, який не віддав його до суду.

Назавжди скинувши міліцейський мундир, майор відчув себе слабким, нікчемним, наче й на зріст меншим, немовби з мундиром він скинув із себе і всю свою силу. Здавався собі гірко скривдженим. Скільки злочинців знешкодив він! Скільки безсонних ночей сидів в управлінні! Від яких тільки можливостей розбагатіти відмовився, стоячи, як скеля, проти всіляких принад, спокус, величезних грошей!..

Де дівся і його «рентгенівський» зір. Перший час відставний майор не хотів навіть на вулицю виходити. Йому здавалося, все місто глузуватиме — мовляв, дослужився Ланенко!..

Але, дивна річ, коли він почав виходити з дому, у нього виявилися несподівані знайомі, які зупиняли його, віталися, співчували, нагадували, що зустрічалися в управлінні, й ганили міліцію, що втратила такого працівника. Це були саме ті, яких майор колись притягав до відповідальності або викликав як свідків.

Потім якось йому подзвонили по телефону й запросили до директора фабрики «Оріон». Там Ланенкові запропонували посаду юрисконсульта, і колишній майор знову піднісся духом.

Тепер він уже звик до цивільного життя. Було таке відчуття, ніби нещодавно народився вдруге і все почалося знову. Зарплата юрисконсульта стала добрим додатком до пенсії, а преміальні, які одержував разом із керівниками фабрики, часом дозволяли й порозкошувати, надолужити прогаяне в роки пуританської стриманості. Звичайно, він не мав права на ці преміальні, бо не брав безпосередньої участі у виробництві, але знедавна Ланенко став дещо інакше дивитись на такі речі.

Тепер майор без заздрості поглядав на Дроздова. Усе, зв'язане з міліцією, відійшло в минуле і могло лише на короткий час викликати легкий сум, як викликають у літніх людей спогади про далеке, неповторне, але наївне дитинство. Запропонуй зараз йому знову одягти мундир, хтозна, чи відчув би себе в ньому так само зручно, як у своєму м'якому сірому костюмі з блакитною іскрою.

Прогулюючись, колишні товариші вийшли на Хрещатик і завернули на схили Дніпра. Дроздов, хоч і був у полоні гірких думок, а може, саме через них з цікавістю придивлявся до Ланенка: можливо, і йому незабаром доведеться стати пенсіонером. Сьогодні вже був від Вовченка перший дзвінок…

— У тебе непоганий вигляд. Як на твою пенсію. Погладшав, навіть наче помолодшав…

— Умгу, — мугикнув Лапенко. — 3 моєї пенсії ноги витягнеш. Довелося піти на роботу. Юрисконсультом. Нашого брата залюбки беруть. Що-що, а закони й порядок знаємо… Загалом живу — не бідую… Можу запросити на чарку. Сухий закон для мене скінчився, — хихикнув відставний майор. — Для тебе, Вікторе Федоровичу, він ще, правда, існує, але сьогодні субота… Невідкладних оперативних завдань немає?

— Нема…

— Тоді звертаймо на «Рів'єру». Народу зараз там небагато…

— Не заперечую, — погодився Дроздов. Досі він думав, що йому хочеться лише поговорити, поділитись, звільнити душу від тягаря, і тому зрадів, зустрівши колишнього товариша, але після слів Ланенка відчув, що саме чарки йому не вистачає, щоб заспокоїтися.

У парку спокійно й урочисто. Рівномірне тихе шамотіння листя заспокоювало. По алеях прогулювалися люди. Зворушливо підтримуючи одне одного, походжали дідусі з бабусями. Вже з'явилися й