Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чого хвилюєшся? Може, заздриш? Якщо дами про таке запитують, значить… — починаю реготати. — Значить це їх тривожить і в них є деякі проблеми. Єс?
— Дурак!
— Ну, ну, не треба, — хапаю її за руку. — Пробач, я трохи загнався.
— Ти забагато загнався. Від кого, від кого, а від тебе, Професор, я такого не чекала. Ти ж не такий…
— Більше не буду. Ну?
— Добре, так і бути — пробачаю. Але востаннє! Зрозумів?
— Да.
— Слухай, і що ж ти такого в ній знайшов?
— Не догнав…
— Ну, як би тобі це пояснити… У неї ж такі делікатні батьки. І вона вся така… мабуть, не знає, як виглядає… — пирскає Мишка зі сміху і показує очима на мою ширінку. Мацаю руками, чи все гаразд.
— Це все?
— Ти образився?
— Да.
— Пробач, більше не буду, — вона раптом стає серйозною, обличчя попри жахливу невиразність суворішає. — Пригости пивом, я давно з тобою не говорила наодинці. Ну, не будь жмотом, як Вася Булавка, придурок відморожений. Уявляєш, такого жлоба ще не бачила — вчора — якусь кончєну сігарєту — і ту зажав! Чьмо! Прікалуєш? А всім хвалиться, які в нього багаті батьки і родичі, що все можуть купити… Не люблю таких… Тільки про себе думають…
Сідаємо за столик під великою парасолькою літньої кав'ярні, замовляю бокал світлого пива і пляшку мінералки для себе. Дивлюся на повільну роботу продавщиці, як ліниво вона відкручує краник і як ліниво з нього тече темнувата рідина у нахилений бокал, збиваючись у білу-білу піну. Але все раптом втрачає свої контури і зливається у різнокольорову фігуру, в якої ледь помітні ознаки руху. Мене гребе конкретно.
Сидимо мовчки. Мишка крутиться, як ненормальна, головою тільки — туди-сюди, наче виглядає потрібну їй людину. Деколи її погляд затримується на мені.
— Що з тобою?
— А? — ніби повертається вона до тями. — Я просто задумалася.
— Про що?
— А, — махає рукою, ніби не не варто уваги.
— Ну, давай, розповідай, — підштовхую її.
— Словом, я познайомилася з тусньою цікавою…
— Хто такі, з нами щось мутили?
— Ти неправильно зрозумів. Вони не по цих ділах.
— Пенсіонери чи менти?
— Дурак. Це сумирні, тихі люди.
— Це ті, що в морзі?
— А? — ніби не дочуває моїх слів Мишка, не підозрюючи, що я жартую. Із серйозним виглядом прикурює.
— Я кажу — трупи, чи що?
— От дурак! — гнівається вона. — Свідки Єгови. Знаєш, є такі віруючі.
— Знаю. А то подумав, що ти знову в якусь лажу влипла. Вони люблять народішко кидати, особливо на квартири.
— От мудак, — із досадою промовляє вона. Пауза.
— Чьо більше нічого не питаєш?
— Все ясно.
— Що ясно?
— Ну, віра, молитви… віруси.
— Пху, дурак! А ще тебе Професором називають.
— Ти, може, хочеш, щоб я тобі лекцію з історії прочитав? Отаких, як ти, вони й шукають, бо легше на мозги капати і лапшу на вуха вішати. Що вони чесали? Що всі навколо по-ідіотському живуть, тільки вони по правильних розкладах? Да?
— Да ну тебе! — дратується. — Я просто з тобою хотіла поговорити, як з розумною людиною, а ти…
— Мишка… Пауза.
— Мишка, я не навмисне. Зрозумій тільки одне, секти стають популярними тільки тоді, коли людям стає галімо і вони в них радо йдуть, бо тільки там нібито є порятунок. Це як наркота, шариш? От і все, що я хотів тобі сказати. Не ображайся.
— А хіба це погано, якщо тільки там є порятунок?
— Не знаю. Пауза.
Мовчки бавиться запальничкою.
— Чьо ти не з Ромою?
Мало не роззявляю рота від цього несподіваного запитання.
Чому це її хвилює? Хіба вже щось пронюхала…
Пауза.
Мишка прикурює, пригублює пиво й очікуючи оглядає мене.
— А чому я повинен бути з нею?
— Хіба не знаєш?
— Не догнав.
— Ти ще такий маленький? — пирскає вона зі сміху, від чого у виразі її обличчя з'являються хижі неприємні риси; хочеться на неї крикнути, аби стриманіше себе поводила.
Ця загадковість починає трохи дратувати, але я швидко заспокоююся, бо добре знаю кокетливу вдачу Мишки. Спершу поламається трохи, ніби покаже, яка вона крута, що без неї нічого не відбувається і що все їй відомо, а потім сама все викладе, все як є. Знаю її як облуплену.
— Куди, по-твоєму, діти Тюлю? — зумисне розкручую розмову, хоча ця відвертість мені трохи парить.
— А їй потрібний той Тюля? Він же думає тільки про «зараз» і нічого не бачить наперед…
— А я?
— Ти? Ти… не такий. У тебе життя ніби надійне.
— Яке? — насторожуюся, бо не зовсім розумію почуте.
— Надійне. Воно повільне, але йде по безпечній колії, — спирається на бильце пластмасового крісла і трохи дивно додає. — Ти це добре знаєш, тільки реагуєш… Сонний, як черепаха.
Пауза.
Вона розповідає про свої балачки з Ромою, від чого у мене переймає дух (Рома думає про мене!); відчуваю, що ця мавпа не все говорить, наче дразнить мою цікавість, наче зумисне вимотує мене і хоче, аби я розпитував.
Мишка просить купити пакетик солоних горішків.
Купую. Розриває його зубами, кілька кидає до рота і запиває пивом. Дивлюся, як вона п'є, і мені раптом здається, що її обличчя, рука і бокал зливаються в невиразне ціле. Потім Мишка прикурює і з її нутра повільно виповзає густа, сива, липка маса, розпливається перед моїми очима й підіймається вгору, ніби страшний джин із казки. Простягаю руку до неї, аби пробити цю в'язку запону, а Мишка здивовано підводить очі.
— Ти чьо? Отямлююся, забираю руку.
— Нічого б не їла — тільки горішки.
Що для неї є сенсом життя? — думаю про себе і спостерігаю, як блискавично швидко змінюється її табло: губи жваві, ніби непосидющі, завжди рухаються, очі то скачуть, як дітиська, то примружуються, ніс то розширюється, то видовжується. І взагалі — в неї зараз чомусь тупа, коняча пика. Вдивляюся в її обличчя пильніше.
Пальці підносять до рота горішок, уста швидко його поглинають, щоки розтягуються на кілька секунд у посмішці, в очах спалахує легковажний вогник. Вона пирскає зі сміху, робить великий ковток пива. Зацікавлено стежу далі. Мишка запитливо зиркає і каже, що я зараз нагадую її батька. Мабуть, старий теж любив глюки.
До нас підбігає маленьке замурзане дівчатко з чорнявими очима, простягає руку і мовчки стоїть. «Хочеш морозива?» — запитую, але мала заперечливо хитає головою і несподівано починає читати напам'ять віршика «А я у гай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.