Читати книгу - "Готується вбивство, Володимир Леонідович Кашин"

- Може, й справдi їй корисна перемiна мiсця, - зауважив Коваль. - Я ось кажу Василю Кириловичу, що тiснувато у вас. А чи не побудуватися-таки вам, Петре Кириловичу? Новий дiм, новi клопоти, чимось - нове життя. Я це по собi знаю, - посмiхнувся вiн, - нещодавно з дому, де минуло майже усе життя, довелося переселятися у нову квартиру... Ось брат ваш каже, що Лiдiї Антонiвнi з перших днiв не схотiлося тут жити.

- Не знаю, чого Лiдусi наша хата глиною пахне, - скрушно промовив молодший Пiдпригорщук. - Як познайомився - така весела, жвава була... А одружився, привiв її сюди - немов домовик в неї вселився. Незабаром зiв'яла, почала нити: "Не хочу тут жити! "Ходiмо до моєї матерi!" А у її матерi на тому краю, що до станцiї, не хата, а курник пiд солом'яною стрiхою, їй любо, а менi як? Не згодився я. Тодi каже: "Будуємось бiля матерi". А в мене грошей котовi на сльози - тiльки закiнчив агрошколу. I нащо тiкати з великої батькiвської хати, дiтей не було, просторо, хоч у футбола ганяй! Та й те: як виходила замiж, нiяких умов не висувала, а тут тiльки жiнкою стала - вiдразу примхи! - Губи Петра ображено стиснулися. Вiн трохи помовчав, немов переживав свою кривду. - Ну, побачила, - сказав далi, - що вередувати зi мною не вийде, бо як з перших днiв жiнцi пiддасися - життя не буде, притихла! А як Вiрунька народилася, наче зовсiм заспокоїлась, тiльки хворiти стала. А може, й справдi, - за хвилину роздумливо додав молодший Пiдпригорщук, - треба нову хату, й справдi у цiй домовик є? - Вiн потер чоло. - Кажуть же люди, що таке буває. До нас iз Василем вiн звик, бо ми тут i народилися, а от прийшлих мучить... Хоч з його Олею, - кивнув на брата, - нiби все гаразд.

Василь Кирилович на те промовчав.

Розмова про хату, про "домовика" не внесла ясностi у справу, якою цiкавився Коваль. Брати жили у батькiвськiй хатi дружно, дружили й сiм'ї - жiнки i дiти. "А Лiдiї Антонiвнi все-таки, певно, хочеться бiльшої самостiйностi, окремого господарства, - вирiшив вiн, - того й прагне вiддiлитися вiд сiм'ї старшого брата".

Коваль збирався у Полтаву за слiдчим чемоданчиком. Дедуктивний метод психологiчного дослiдження характерiв, яким Дмитро Iванович завжди користувався у своїй сищицькiй практицi, цього разу без доповнення конкретними деталями не виправдував сподiвань. Спираючись тiльки на психологiчне вивчення оточення Пiдпригорщукiв, мав би прожити у Виселках довгий час, якого йому не давала щодня очiкувана трагiчна подiя. Одним махом зрозумiти усi переплетiння взаємин людей у селi, вилущити iз цих взаємин тi, що могли бути зв'язанi з погрозою Василю Пiдпригорщуку, було нелегко. Отже, мусив виходити не тiльки з дедуктивних мiркувань, а. також з матерiально-оперативних деталей, якi будуть пiдпирати цi мiркування, у даному разi iз вiдбиткiв пальцiв на погрозливому посланнi. У Кобеляки, в райвiддiл, звертатися по слiдчий чемоданчик Дмитро Iванович не хотiв, хоч це було поряд: але чи знають його там молодi працiвники, у той час як у обласному управлiннi карного розшуку ще збереглися люди, з якими вiн ранiше працював.

- Поїду завтра у Полтаву, - сказав Коваль Петру Кириловичу. Якщо професор - це той самий Андрiй Третяк, з яким я вчився (вiн збирався-таки пiсля школи в медiнститут), то проблеми немає, - нагадав свою обiцянку полковник.

- Тiльки поки що Лiдусi не треба знати, - попросив Петро Кирилович. - Не любить вона, коли про її хворобу розводяться... Та ще й, пробачте, при стороннiй людинi...

Коваль згiдливо кивнув:

- Я розумiю.

Оля покликала з двору чоловiка. Усi пiдвелися з лав i рушили до хати.

Зустрiч з колишнiм однокласником була спочатку якоюсь недоладною. Коли Дмитро Iванович, постукавши, рiшуче ступив до кабiнету невропатолога, той звiв з-пiд окулярiв здивований i водночас сердитий погляд на вiдвiдувача. Час був неприйомний, i професор читав якiсь папери. Поява Коваля перебила його думки, i лiкар був збентежений безпардонним вторгненням незнайомої людини у його фортецю.

- Вам що? - спитав, стягнувши брови.

Iще секунда-двi, i вiн попросив би його вийти.

Дмитро Iванович теж не вiдразу упiзнав у гладкому, лiтньому чоловiковi з брезклим обличчям, у бiлому, як снiг, ретельно випрасуваному халатi i такiй самiй шапочцi колишнього вiдмiнника їхнього класу, стрункого Андрiя Третяка. Зiрким поглядом уп'явся у професора. Чорнi, як терен, очi лiкаря, пухлини пiд очима (ниркова хвороба мучила Третяка ще замолоду) та ще якiсь дрiбнi деталi - манера сердито дивитися, порухи голови - переконали Коваля, що перед ним той самий Андрiй, якого вiн шукає.

- Вам кого? - пiдвищив голос господар кабiнету.

- Вас, товаришу Третяк.

- Ясно, що мене! Хто ви?

- Придивiться уважнiше.

Професор так само незадоволено, як i досi, затримав погляд на вiдвiдувачi. Певно, щось йому почалося угадуватися у рисах Дмитра Iвановича, бо погляд його пом'якшав. Однак асоцiацiй, якi вели б його у далеке дитинство, ще не з'явилося. Можливо, вiн упiзнавав у ньому якогось колишнього хворого з тих поважних людей, якi вiльно переступають пороги будь-яких кабiнетiв.

- Не розумiю вас.

- Моє прiзвище Коваль.

- Коваль... Коваль... - повторив лiкар, - поширене на Українi прiзвище. - Який Коваль?.. О боже мiй! - Обличчя його прояснiло, вiн вибалушив очi, пiдхопився з крiсла.

- Дмитро? - нiби ще не вiрячи своїм очам, скрикнув вiн.

- Який, який, - передражнив його полковник. - Отой самий Дмитро, що не раз тобi вуха м'яв. Запанiли ви, товаришу Третяк. Та й не дивно: ви ще