Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:

— Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?

— До боліт.

— Далеко туди?

— Версти чотири.

— От що, — вирішив солдат, — пішли!

Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.

— За коней не хвилюйся, — заспокоїв, — тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. — Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.

Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.

— На карті розумієшся? — запитав.

— Ні, — похитав той головою.

— Ех ти ж, а ще й хлопець, — несхвально мовив лейтенант, — в якому вже класі вчишся?

Пилип одповів ніяково, наче сам завинив у цьому:

— Школи в нас нема…

Та Бутурлак уже зрозумів свою помилку. Очі в нього заблищали, поплескав Пилипа по плечі, пообіцяв:

— Недовго потерпи до осені. — Нахилився над картою. — Лісництво тут позначене, а там, кажеш, засідка? — помітив олівцем. — І тут, де ручай… Приблизно за кілометр від лісництва?

— Вони ще Гадючий яр стережуть. — Пилип також нахилився над картою, намагаючись щось збагнути в тих лініях і позначках. — Гадючий яр — від Щедрого озера мало не до Дубової галявини. Ми ним їхали, там бандери також сидять.

— Гадючий яр це, певно, тут… — лейтенант провів на карті звивисту лінію. — І багато їх там?

— Та є гадюки…

— Що нам гадюки! — посміхнувся Бутурлак. — Про бандерівців питаю.

— Ми бачили двох, та ще, мабуть, є…

— Чому так вважаєш?

— На лісництві у засідці не менше п'ятьох і на ручаї також. Андрійко чув — четверо вас. Куди ж двом проти чотирьох?

— Логічно. — Лейтенант похитав головою. — Усі шляхи перерізали, й залишається болото.

— Не пройдете, — сказав Пилип. — Там тільки батько мій ходить, але ж він лісником був.

— Тутешні болота — загибель! — Іванов, який стояв поруч, спершись спиною на стовбур вільхи, зітхнув. — Мало не такі, як у нас у тайзі…

— Що ти пропонуєш? — сердито скинувся Бутурлак.

— Як на мій характер, краще прийняти бій.

— Перечекати до вечора, — схвалив Горянський, — у сутінках вдарити по бандерівцях і пробитися.

— А якщо вони вдень ліс прочісуватимуть? — єхидно запитав Бутурлак. — Полюватимуть на нас, як на куріпок.

— Може бути, — згодився Іванов.

— Ти і вашим і нашим! — блиснув очима Горянський.

— Може, Андрійко знає дорогу через болото? — роздумливо мовив Пилип. — Він тут усі стежки знає.

— Давай сюди свого Андрія! — наказав лейтенант. — Де він?

— Мусить скоро бути. Пішли з Сергієм вас шукати.

— Не можемо гаяти часу. Скоро вже зовсім видно буде. Онисиме, — не наказав, попросив Іванова, — піди, будь ласка, з хлопцем, пошукай малих. А ми в цьому дубнячку перебудемо.

Сержант, не кажучи ні слова, взяв автомат.

— Ми швидко, — пообіцяв.

І справді, вони побачили Андрія й Сергійка десь за кілометр від Дубової галявини. Вірніше, побачив Іванов.

— Вони? — вказав пальцем на двох хлопчаків, що збігали з пагорба. Зникли в підліску й знову з'явилися.

— Сергійку! — гукнув Пилип, та Іванов цитьнув на нього. Він дочекався, поки хлопці збігли у видолинок, і вийшов на галявину, тримаючи Пилипа за руку. Андрій зупинився, затуливши собою Сергійка, так і стояв, поки сержант Іванов не підійшов упритул.

— Ти шукав нас, — мовив сержант, — ось і знайшов.

— Ви один?

— Нас ще троє.

— Коршун і казав: четверо чи п'ятеро, — чомусь полегшено зітхнув Андрій. Хотів запитати про батька, але промовчав. Огледівся навколо.

— Вони біля Дубової галявини, — пояснив Пилип і не втримався, щоб не похвалитися: — Я перший їх помітив.

— Так, перший, — ствердив Іванов, і Пилип з вдячністю підвів на нього очі. Пішов би зараз за цим чоловіком у самісіньке пекло.

— Треба йти, — потягнув сержанта за руку.

— Так, на нас чекають, — погодився Іванов, — рушили…

Лейтенант зміряв Андрія вивчаючим поглядом. Хлопець сподобався йому: високий і, певно, виглядає старшим за свої роки. Білявий і очі сині, хоч це, кажуть, не є свідченням сильного характеру, але обличчя видовжене й підборіддя не круглясте, та ще й рання зморшка прорізала чоло — отже, вольовий. Очі розумні, й дивиться відкрито: такому можна довіритись.

Андрій глянув на двох солдатів, що сиділи на траві, і тінь розчарування сковзнула його обличчям. Бутурлак помітив це й витлумачив по-своєму:

— Звичайно, з пораненим у болотах буде важче, проте не турбуйся, допоможемо. Проведеш нас через болота, Андрію?

Хлопець замахав руками, немов захищаючись. Ступив два кроки назад.

— Не можна, тільки вар'ят зараз туди піде…

— Хіба ми схожі на божевільних? — похмуро всміхнувся Бутурлак. — Просто не маємо іншого виходу.

– Є, — заперечив Андрій, — прошу повірити мені, і ми проведемо вас.

— Але ж усі підходи до озера контролюються бандерівцями.

— Пане лейтенанте, — Андрій приклав долоню до серця, — ми отих бандер, що в Гадючому яру, візьмемо на себе, а вам уже тільки гав не ловити… — мовив, та одразу схаменувся, здається, бовкнув дурницю, і лейтенант може образитись. — Ми їм скажемо, що бачили вас тут, вони — сюди, а ми — до яру…

Почувши це, навіть Васюта, який, здавалося, дрімав, привалившись спиною до дерева, зацікавлено заворушився.

— Ну, а далі? — запитав Бутурлак. — Яром вийдемо до озера, а там — Острожани…

— На березі недалеко від села є рибальська хижа. Його батька, — кивнув на Пилипа, —