Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Чого звеселився, хлопче? Гадаєш, вже зміг прихилити мене до себе?

– Радію з нашої зустрічі, пане Панасе, вибачте, ще важко так називати вас, та мушу призвичаїтись. Здається, ви ж самі цього хотіли?

Сорока вимушений був визнати справедливість цих слів.

– Маєш рацію, як там тебе зараз, здається, Володю?

– Володимир Ящук до ваших послуг.

– Так от, Володю, взагалі я задоволений тобою, ви з Мухою вчинили все штудерно й заслужили вдячність.

«Отже, Сорока мав розмову з єгомосцем, – зрозумів Штунь, – і той переповів йому все». Перехопив запитувальний Сорочин погляд і мовив трохи недбало, але тільки трохи, щоб не переграти:

– Сотник Муха примусить будь-кого робити все, що належить, і навіть те, що не належить. Але там коса найшла на камінь, і сотникові було непереливки. Старший групи, під руку якого ми потрапили, упосліджував Муху, як звичайного стрільця.

Сказавши це, Штунь одразу побачив, що влучив у ціль, – Сорока недолюблював Муху і Юркові слова припали йому до серця; але все ж удав, що це йому байдуже, бо махнув рукою і відповів:

– Тераз наші шляхи розійшлися. Забудь про Муху й загін, будеш допомагати мені, а це робота делікатна й вимагає кебети.

Юрко не втримався від усмішки, певно, вона тільки ледь-ледь майнула його обличчям, та Сорока помітив її, зсунув брови й хотів щось сказати, однак Штунь устиг попередити його гнів.

– Я буду щасливий працювати з вами, – збрехав безсоромно, проте досить переконливо, риси обличчя в Сороки розгладилися, – я не міг мріяти про це, йдучи до Львова: гадав, ви лишилися там, в лісах та на хуторах…

– Наш провід уміє цінувати людей і використовувати їх якнайкраще. – Тепер безсоромно брехав Сорока. Різниця полягала лише в тому, що Сорока повірив Юркові, а Штунь знав справжню ціну шефових запевнень. – Ми з тобою виконуватимемо завдання головного проводу, я б сказав, персональне завдання. Певен: ти зможеш оцінити всю важливість цього.

Штунь знав, що рештки Сорочиного куреня потрапили в засаду і були знищені. Сороці з кількома стрільцями дивом вдалося урятуватися, до Львова він прорвався з чужими документами і, либонь, виконує рядові завдання гітлерівського резидента. Але не хоче позбавитися колишньої пихи. Правда, він може помилятися і Сорока не зв'язаний безпосередньо з фашистськими агентами, зрештою, чи працював він прямо на німців, чи через представників головного проводу, це не мало принципового значення – основне, викрити колишнього курінного та його помічників, можливо, через нього і вийти на гітлерівьких агентів.

– Я з задоволенням виконуватиму всі ваші накази, шефе, – пообіцяв Юрко.

– Не сумніваюсь, і отець Василь про тебе гарної думки. А єгомосць не може помилятися.

Штунь знав причину впливу отця Василя на Сороку. Вони росли в одному селі, Василь Загуменний – син місцевого священника – був заводієм серед сільських хлопців. На кілька років старший від Сороки, він був для нього беззаперечним авторитетом і, як свідчили факти, не втратив цього впливу й по нинішній день.

– Отець Василь має світлу голову, – ствердив Юрко. – Крім того, він завжди дивував мене своєю освідченністю.

– Так, – задоволено кивнув Сорока, – його поручительства досить, і я беру тебе.

– Дякую.

– Нема за що, по лезу бритви ходитимеш.

– Але ж робитиму якусь справу.

– Навіть неабияку.

– То більше дякую. Бо там, – невизначено махнув рукою, – варив кашу для інших, а кухар з мене нікудишній.

Нагадування про спільну діяльність Штуня з Мухою знову насторожило Сороку, Юрко зрозумів це з того, як звузилися в нього зіниці. Підозріло втупився в хлопця і запитав:

– Коли в останнє бачив Муху?

Штунь беззвучно поворушив губами, наче рахуючи, і одповів упевнено:

– Давно. Два тижні.

– А скільки днів йшов сюди?

– П'ять з половиною.

– Швидко йшов.

– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.

– Чому так?

– Та з полку ж я втік.

– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?

Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:

– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.

– А Муха зостався з тамтими людьми?

– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:

– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!

– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:

– Як накажете.

– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.

– Не вмію, – зітхнув Юрко.

– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.

– Для чого? – запитав Штунь наївно.

– Невже не розумієш?

– Догадуюсь.

– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.

Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його помічники не помилилися і він потрапив саме туди, куди мріяли в Смерщі. І тепер усе залежить від його розуму, розважливості й сприту – прямий вихід на гітлерівську резидентуру забезпечений.

Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:

– Мовчати я вмію, пане Панасе.

– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так,