Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

Дід запалив половинку сигари.

— Маєте рацію, пане лікарю.

Старий устав і потис медикові руку.

— Можливо, я вас іще раз потурбую. Наперед перепрошую, — додав він і вийшов.

За рогом Дід узяв таксі, показав водієві посвідчення і попросив зачекати. Він сидів у машині й уважно дивився на вулицю. Минуло десять хвилин — нічого цікавого. Дід уже хотів відмовитись од свого наміру, коли побачив Петрашку. Той швидко вийшов з лікарні, озирнувся, відімкнув машину і сів за кермо. Він дуже поспішав. Дід здригнувся: у лікаря також був «Фіат-1300».

— Будь ласка, їдьте слідом. Дистанція — п'ятдесят метрів.

Петрашку покружляв бічними вулицями і знову повернувся на центральну алею біля лікарні, звідки щойно виїхав. Він дуже обережно вів машину, так що таксистові було неважко триматися на потрібній відстані. «Фіат» Петрашку зупинився біля клініки, де працювала Камелія, і Дід полегшено зітхнув: нарешті хоч одне з його передбачень підтвердилося. Він попросив водія не зупинятись, назвав свою адресу і рівно о шостій годині приїхав додому. Щедро заплатив і відпустив таксі.

Перед будинком його вже чекав Василе Скурту.

Хлопець мав дуже стомлений вигляд, його чорні очі зовсім згасли. У Дідовій кімнаті він звернув увагу лише на собаку, що лежав у кутку на рогожі й незрушно дивився в простір синім скляним оком. Василе підніс палець до рота, але, щось пригадавши, не став кусати ніготь.

Дід увімкнув у розетку електричну кавоварку. Розмови не починав, хотів, щоб хлопець обвикся і заспокоївся. Через кілька хвилин Дід, насвистуючи якусь мелодію, поналивав у чашечки запашного напою, сів навпроти Василе й сказав:

— Я добре знаю, пане Скурту, бесіди зі мною не справляють вам приємності. І тому, що важко говорити про людину, яка була вам дорогою, маю на увазі Йоану Рареу, і тому, що наше співробітництво, ви, сподіваюся, не образитеся за це слово, я використовую для одержання найточнішої інформації про стосунки між членами вашої сім'ї. Мені зрозуміла ваша стриманість при першій зустрічі, коли я питав про ваших батьків. Але й ви мусите зрозуміти, що саме від вас неабияк залежить, встановлю я коли-небудь істину чи ні. Покликаюся до вашої чесності. Ви тільки-но вступаєте в життя, і мені б дуже хотілося, щоб ви увійшли в нього з чистою совістю, не тримаючи за душею нічого такого, що колись завдало б вам гризоти. Це аж ніяк не означає, що ви не маєте права не відповідати на запитання, які вважаєте за недоречні.

Василе Скурту уважно слухав Діда, але не міг відірвати погляду від Ельзасця, ніби той гіпнотизував його своїм синім оком.

— У нього скляне око, — пояснив Дід, щоб відвернути увагу Василе від собаки.

Хлопець відпив кілька ковтків кави. Руки в нього тремтіли.

— Після бесіди з вами я довго думав, — почав Василе. — Власне кажучи, я зараз нічим не можу займатися, тільки думаю. Хотів їхати до вас машиною, але відчув, що не зумію взятися за кермо. Ніби мене по голові хто стукнув. Думаю лише про неї, мучуся, докоряю сам собі. Мені здається — в усьому винен я. Треба було наполягти на своєму, врешті, я міг одружитися всупереч маминій забороні. Якби я відважився на цей вчинок, Йоана не загинула б. Лише тепер я зрозумів, що повівся як боягуз. Йоана заслуговувала на інше ставлення. Ви не дивуйтеся, я мушу визнати: ця дівчина дала мені крила, зуміла переконати, що провал на вступних екзаменах не означає краху всіх надій, треба бути наполегливим і тоді досягнеш своєї мети. Ви, мабуть, не знаєте, я також довідався про це пізніше, що Йоана успішно склала екзамени в інститут, але забрала документи і пішла працювати, бо їм з мамою було б дуже скрутно. Щиро кажучи, я на таку жертву не відважився б. Не можу навіть завітати до її мами і висловити співчуття. Багато разів проходив мимо їхнього будинку, а зайти не насмілився. Бо що б я їй сказав? Як би її втішив? Адже в мене не вистачило мужності боротися за своє кохання. Тепер до мене дійшло, який я нікчема.

Дід спокійно вислухав. Сповідь юнакова була цікава, та час минав, а справа не посувалася вперед.

— Розумію тебе, хлопче, але не треба перебільшувати. В житті всяке трапляється, буває, що доводиться гірко шкодувати за чимось, та нічого не вдієш.

— Так, це правда.

Дід потер собі чоло, потім очі, особливо ліве — мабуть, треба замінити скельця в окулярах.

— Василе, хоч тобі й важко, може, ти все-таки розкажеш Мені детальніше про стосунки, я знаю, що вони дружні, між твоєю мамою і лікарем Петрашку?

Юнак пильно подивився на Діда, його чорні очі зблиснули.

— Ці стосунки ніколи мені не подобалися, хоч я намагався зрозуміти маму, ба навіть виправдати її. Мушу вам сказати: без мами в, нас нічого б не вийшло, усім, чого ми досягли, завдячуємо тільки їй. Гадаю, вона одружилася з моїм батьком лише заради Вінченціу. Батько — людина чудова, але він зовсім безвільний, окрім цифр і звітів, ні за що ніколи не вболівав, нічим не цікавився. Я не знаю людини, що могла б так, як він, проходити мимо того, чого не хоче помічати.

— Розкажи мені, будь ласка, чому його спіткав інсульт? Я знаю, це лихо може скоїтися з кожним, незалежно від віку. Але мені відомо також, що найчастіше причиною буває якийсь великий струс або велика радість.

— Я не бажаю говорити про це.

— Як хочеш, я тебе не примушую. Але зрозумій: питаю не просто з цікавості.

— Ви підозрюєте маму?

— Скажу тобі чесно: поки що я не підозрюю нікого, і найменше в мене підстав, повір мені, підозрювати твою маму.

— Запевняю вас, мама ні в чому не винна.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Дід, щоб заспокоїти Василе.

— Я не хотів би