Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

– Що кажете, пане?

– Неважливо, – Дійкстра підвів голову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку – у путь.

Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.

– Gar’ean, – просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. – En Dh’oine aen evall a stráede!

Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.

– Que suecc’s?

– Вершник на дорозі.

– Один? – Яевінн підняв лук і колчан. – Кайрбре? Тільки один?

– Один. Наближається.

– То візьмемо його. На одного д’ойне менше.

– Заспокойся! – Торувіель схопила його за рукав. – Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?

– Саме так. Посунься.

– Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!

– По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.

– Той вершник вже далеко, – сказав з дерева Кайрбре. – Замість патякати, треба було стріляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двісті кроків.

– Із мого шестидесятифунтового? – Яевінн погладив лук. – Тридцятидюймовою флейтою? Крім того, тут двохсот кроків немає. Тут є сто п’ятдесят, найбільше. Mire, que spar aen’le.

– Яевінне, облиш…

– Thaess aep, Toruviel.

Ельф розвернув шапку так, аби хвіст білки, до неї прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицілився і відпустив тятиву.

Аплегатт стріли не почув. Була то стріла «тиха», спеціально споряджена довгим вузьким сірим пір’ям, із жолобкуватим для збільшення жорсткості й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гінця у середину спини, між лопатками й хребтом. Леза були поставлені під кутом – уп’явшись у тіло, наконечник провернувся і вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоносні судини й ламаючи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зіслизнув на землю, безвладний, наче мішок із вовною.

Пісок дороги був гарячим, нагрітим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не відчув. Помер відразу.

Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Вважаю, що, крім відьмака й чародійки, ніхто її насправді не знав. Коли я уперше її побачив, загалом вона не справила на мене великого враження, навіть не зважаючи на несамовиті обставини, які те супроводжували. Я знав і таких, хто твердив, що відразу, від першої зустрічі, відчували подих смерті, що крокував за тією дівчиною. Утім, мені вона здалася зовсім звичайною, а я ж знав, що звичайною вона не була, – тому посилено намагався видивитися, відкрити, відчути в ній незвичність. Але я нічого не видивився і нічого не відчув. Нічого, що могло б стати сигналом, передчуттям чи попередженням про пізніші, трагічні події. Ті, для яких вона була причиною. І ті, які сама спричинила.

Любисток. Півстоліття поезії

Одразу біля розстані, у місці, де закінчувався ліс, вбито в землю дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа пласко причеплено колесо від возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язані до спиць і втулки. Висота стовпів і сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нічим іншим.

Цірі відвернулася і з огидою зморщила носа. Вітер віяв з боку стовпів, млосний дух напіврозкладених трупів висів над розстанню.

– Чарівна декорація, – Йеннефер нахилилася у сідлі й сплюнула на землю, забуваючи, що цілком недавно за подібний плювок вона різко ганила Цірі. – Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставлять одразу під міськими стінами. Я ж права, добрі люди?

– Це білки, шляхетна пані, – поспішив із поясненням один із мандрівних торговців, яких наздогнали на розстані, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. – Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лісі стоять. Іншим білкам для перестороги.

– Чи це значить, – чародійка глянула на нього, – що взятих живцем скойа’таелів привозять сюди…

– Ельфів, пані, рідко вдається живцем узяти, – перебив торговець. – А навіть як когось вояки схоплять, то до міста йго везуть, бо там осілі нелюди живуть. І як оті страти на ринку побачать, так враз із них охота сходить, аби до білок приставати. Але коли в бою яких ельфів уб’ють, то трупи на розстань везуть і на стовпи вішають. Не раз здаля привозили їх, довозять уже засмерділими…

– Подумати тільки, – гарикнула Йеннефер, – що нам заборонено некромантські практики через пошану до величності смерті й тлінних останків, які потребують вшанування, спокою, ритуального і церемоніального погребіння.

– Що ви кажете, пані?

– Нічого. Рушаймо звідси скоріше, Цірі, аби подалі від цього місця. Тьфу, мені здається, що я вже вся просякнула тим смородом.

– Я теж, буеее, – сказала Цірі, риссю об’їжджаючи навколо упряжку торговця. – Поїдемо галопом, добре?

– Добре… Цірі! Галопом, але не карколомним!

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами зі шпилястими, блискучими дахами. А за містом видно було море, зелено-синє, іскристе в променях уранішнього сонця, поцятковане там і тут білими плямами вітрил. Цірі затримала коня на краю піщаного обриву, підвелася на стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.

– Горс Велен, – сказала Йеннефер, під’їжджаючи й стаючи бік у бік. – Нарешті доїхали. Повертаймося на гостинець.

На гостинці знову пішли легким галопом, залишивши позаду кілька волових запряжок й обвішаних в’язанками дров піших. Коли випередили вони усіх і залишилися самі, чародійка сповільнилася і жестом притримала Цірі.

– Під’їдь ближче, – сказала. – Ще ближче. Візьми віжки й поведи мого коня. Мені потрібні обидві руки.

– Для чого?

– Візьми віжки, я просила.

Йеннефер вийняла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після