Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І світ горить! Палає схід,

Мов кров’ю змочені знамена.

ДОЛОРЕС 1

На схилі крутім Гвадаррами2— Патрон і рушниця в руці,—

На схилі крутім Гвадаррами Лежало чотири бійці.

За ними дороги суворо Лягли до ясної зорі,

Над ними розпластаний ворон,

І туча над ними вгорі.

Устали, поглянули двоє До чорних ланів і яруг:

— Напевне, не вийдемо з бою, Бо землю зривають навкруг.

Вгинаються стоптані луки,

І піниться наша вода,

І ворон той — чорна падлюка — Лиш бомби на землю скида!

Старіший устав:—До загону Ми пройдемо з боєм таки!

У мене чотири патрони І дві мускулясті руки.

І серце ніяк не холоне, Черпнувши гіркої біди, Четвертий стискає долоні,

Він друзів благає:— Води...

Четвертий не зна і не віда,

Крізь болю терпку каламуть,

Що тучі важкі до Мадріда Ночами, як гади, повзуть.

І раптом почули, похмурі,

Хтось ходить між спалених трав. Схопилися три — Ібаррурі! Четвертий між ними устав.

— Ти, певне, покажеш, куди нам Дорога на схилі німім? —

Упали на чоло сивини,

І слово упало:— Ходім.

Крізь ночі, важкі, похололі,

Крізь вибухи, сиві і злі! Четвертий в неоранім полі Припав до своєї землі...

...Ночами, як змовкнуть рушниці, Спадає над горами тьма,

Вона виліта, як орлиця, Забитих синів підійма.

Колишуться гори похмурі,

У вирвах яснішає путь, Стрічають живі — Ібаррурі! І мертві до бою встаютьі

БАЛАДА ПРО СИНА

Виходить зажурена мати На гору в світанковій млі,

Щоб мертвого сина сховати В сльозами политій землі.

Щоб тихо промовити: — Сину, Коли нам зустрітися? Де? —

І горе її удовине На сиві стежки побреде.

Злобу підіймаючи слідом,

Важке, як осінній бурун, Проходить воно до Мадріда, Поверне воно на Ірун *.

У небі колишуться грози,

Загони проходять удаль —

Бо то материнськії сльози,

І гнів, і велика печальї

Вона підіймає загони І кличе до бою щомить,

Вона і на морі не тоне,

Вона і в огні не горить!

Опівніч на свіжу могилу Дівчина приносить любов,

Та слово промовлене — «милий»— Глухе повертається знов.

Не прийде він. Гасне зірниця.

Не прийде. Заглохла хода...

Дівча підіймає рушницю,

Патрони в рушницю вклада.

Іде у залізні загони І кличе до бою щомить,

І гнів її в морі не тоне І навіть в огні не горить!

ДУМА ПРО АСТУРІЙЦЯ

Клекочуть вибухи до хмар,

Повзе імла долин,

Іде в Астурію 1 шахтар,

Старий шахтар один.

Несе у серці заповіт,

Як гордий Прометей.

Зашито в пояс динаміт На тисячу смертей.

І тихне пісня солов’я В тривожні, димні дні:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні! 2

Дорога й луг, стежина й брід —

Все спалене твоє,

І до крайзёмлі пада схід,

Пожаром устає.

В жалобі никнуть дерева,

Де мертвим ліг патруль.

І плаче камінь і трава,

Розтерзані від куль.

Тебе додому жде сім’я,

Слова ж твої одні:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!

Кінець мандрівок і доріг.

Хатина ж як німа,

І горбиться старий поріг:

— Синів твоїх нема.

Далеко грози голубі,

Далеко їхній слід,

І, в землю дивлячись, тобі Розкаже інвалід,

Куди пішли, чого й коли,

Як рушили полки.

У бій знамена понесли Сини твої, синки.

Середній з них — одна ж сім’я —

Поліг на чужині:

— Трансвааль, Трансвааль, земля моя, Ти вся гориш в огні!

А наймолодший, ще дитя,

Поплив у світлий край3,

За хліб, за кров і за життя Сказав землі — прощай!

Та п’ять найстарших, як і ти,

Виносять динаміт,

Та п’ять ідуть на всі фронти І пройдуть білий світ;

За ними край новий шумить

І проквітає путь,

їх ні залізом не скорить,

Ні смертю не зігнуть!

Вони летять ще вище хмар Над смертю, із долин,

За ними в бій іде шахтар,

Старий шахтар один.

У нього й пісенька своя,

Ви знаєте чи ні?

— Іспанський край, земля моя,

Ти вся гориш в огні!

ПУШКІН

Мовчить Михайловське. Лапато Встають засніжені бори. Старенька няня, наче мати,

В далекі мрійні вечори Розкаже казку. Даль-дорога,

Та ворон кряче в ніч глуху,

А ніч, як море, з-за порога Дуби хитає на шляху.

— Яке ж на серці в тебе горе?

Чи зір очей вгадаю я,

Твоє життя, важке й суворе, Голубка струджена моя!

Подруго юності моєї,

У щирій пісні повідай,

Як плаче туча над землею,

Над шум борів, над синь Дунай! Про хвилю з моря-океана,

Про диво-птицю борову,

Про того віщого Бояиа,

Про силача того Бову.—

І поведе казки Орина Про трави, й море, й синій Дон, Аж поки північ голубина Не вкриє голову. І сон Бабусю зморить. Ти єдиний,

Мов у тюрмі і не в тюрмі,

Сидиш у свисті хуртовини,

Над краєм, змученим в ярмії

Летять вітри із різних сторон,

Від мрій, і юності, й снаги.

Про що ти крячеш, чорний ворон, Про що ви свищете, сніги?

Зійди ж, зірнице, над землею, Моя супутнице! Куди,

Куди пішов ти, мій Рилєєв ',

І Кюхля 2, й Пущин? 3 Де сліди Змело в загубленій дорозі,

Де йшли в бушлатах, в дзвоні пут? Ти чуєш слово на порозі Своєї келії:— Я тут...

Я серце ніс і пломінь честі Тобі крізь даль і безвість вод,

Я положив на перехресті Життя На чорний ешафот.

Я знав ганьбу — ламали шаблі Над сумом білих покривал.

І думав так: «Невже ослабли Чуття бажань і дружби пал?

І на яких важких порошах Той цвіт, снагу і правди суть Товаришів моїх хороших Царі в кайдани закують?

Хто здійме схилені знамена?

Кого тюрми не вкриє тля?

Я крила б звів, та серце в мене Затисла гадина-петля».

А ти? —

У хаті небагатій І думи, й теплий каганець.

І Пушкін руки звів:— Кіндратій! —< І сів засмучений співець.

Кіндрате! Серце стогне з суму, Кіндрате! Душе молода!

О хто ж твою високу думу У вовчу сутінь розгада?

Але зникає погляд зірний,

Світає в сніжному саду.

0 де ти, Кюхля, друже вірний?

1 чути відгомін:— Іду...

Не розтоплю велику віру, Пройшовши ночі глибину,— Дзвенять кайдани по Сибіру,

І на бунтарському Дону Стиха відлуння. Дальнім гостем Прийшов з потойсвіт, трин-трава,