Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— То цієї ночі вона зникла?

— Вона повернулася на світанку, — відповів Джеремі. — Її було побито. — Він поглянув на підлогу. — Навіть гірше. Усі видимі ушкодження були в неї на тілі, а не на обличчі. Але її зґвалтували й побили.

— Хто?

Він зазирнув їй у вічі.

— У цьому й питання. Щоправда, вона побувала в поліції. Зняла побої. Погодилася на взяття аналізів у зв’язку зі зґвалтуванням. — Він судомно, волого вдихнув, затягнувши повітря вглиб горла. — Вона сказала поліціянтам, що не вкаже особи того, хто на неї напав. Принаймні тоді. Але повернувшись додому й розповівши про це мені, вона запевнила мене: якщо я не прийду до тями й не визнаю правди, вона…

— Хвилинку, — втрутилася Рейчел, — якої правди?

— Що я зробив їй дитину.

— Але ж то був не ти.

— Правильно.

— Отже…

— Отже, вона наполягла на тому, щоб я це визнав. Сказала, що ми можемо бути разом лише тоді, якщо я буду цілковито чесним із нею і перестану брехати про те, що не є твоїм батьком. Я сказав: «Елізабет, я скажу світові, що я — батько Рейчел. Підпишу всі документи, що на це вказуватимуть. Якщо ми розлучимося, платитиму аліменти, доки їй не виповниться вісімнадцять. Але чого я не зроблю, не можу зробити, чого просити в мене — справжній безум, так це заявити тобі, її матері, що вона — моє поріддя. Такого не можна просити ні в кого».

— А що вона на це сказала? — запитала Рейчел, хоч і непогано уявляла, що саме.

— Вона спитала мене, чому я так наполегливо брешу. Спитала, на яку недугу я страждаю, якщо намагаюся виставити її нерозважливою в такому нагальному питанні. Вона попросила мене визнати, що я намагаюся виставити її божевільною. — Він звів долоні докупи, наче в молитві, і його голос сильно, майже до шепоту, стишився. — Суть гри, як я її розумів, була така: вона нізащо не зможе повірити, що я її кохаю, якщо я не погоджуся дотримувати нелогічної угоди. Заковика була саме в нелогічності вимоги. Це мало для неї вирішальне значення: «або зустрінься зі мною в печері мого ж безуму, або не зустрічайся зі мною взагалі».

— І ти вирішив не зустрічатися взагалі.

— Я вирішив обрати правду. — Він знову сперся на столик. — І своє психічне здоров’я.

Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в гіркому усміху.

— Це їй не сподобалося, так?

— Вона сказала мені, що я більше не зможу тебе побачити, якщо я рішучо налаштований жити в боягузтві та брехні. Пішовши з цього будинку, я назавжди піду з твого життя.

— І ти пішов.

— І я пішов.

— І жодного разу не спробував вийти на зв’язок?

Він заперечно похитав головою.

— Так я зазнав від неї нищівної поразки.

Він нахилився вперед. М’яко поклав долоні їй на коліна.

— Твоя мати сказала мені: якщо я коли-небудь спробую вийти на зв’язок, вона скаже поліціянтам, що я був її ґвалтівником.

Рейчел спробувала це осмислити. Чи пішла б її мати на таке, щоб вигнати зі свого життя Джеремі Джеймса — та й узагалі кого завгодно? Це було за межею добра і зла навіть для Елізабет, хіба ні? Але тут Рейчел згадала долі інших людей, які перейшли дорогу Елізабет Чайлдс у часи її дитинства. Був один декан, проти якого Елізабет потихеньку та помаленьку налаштувала викладачів; інший професор психології, якому не поновили контракту; двірник, якого звільнили; працівник пекарні в містечку, якому вказали на двері. Усі ці люди, а також іще кілька інших, образили Елізабет Чайлдс (або ж вона думала, що образили), і її помста була безсердечна й виважена. Її мати, як надто вже добре знала Рейчел, повсякчас мислила тактично.

— Як думаєш, її було зґвалтовано? — спитала вона Джеремі.

Він похитав головою.

— Я думаю, що вона позаймалася сексом зі мною, а тоді або підкупом, або примусом домоглася, щоб її хтось побив. Я мав змогу думати над цим роками, і цей сценарій здається мені найімовірнішим.

— Тому що ти не хотів жити брехнею у власній оселі?

Він кивнув.

— І тому що я бачив глибини її божевілля. А цього вона нізащо не могла пробачити.

Рейчел знов і знов крутила це в голові та врешті зізналася тому, хто мав би бути її батьком:

— Думаючи про неї — а думаю я про неї забагато, — я часом замислююся, чи була вона лиха.

Джеремі хитнув головою.

— Ні. Не була. Вона просто була найзіпсутішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. А ще, ніде правди діти, бувала відверто неприязна, якщо її ображали. Проте в її серці жила велика любов.

Рейчел засміялася.

— До кого?

Він глипнув на неї з похмурим спантеличенням.

— До тебе, Рейчел. До тебе.

5

Про люмінізм

Після того як Рейчел зустрілася з людиною, яку помилково вважала своїм батьком, сталося дещо несподіване: вони із Джеремі Джеймсом стали друзями. Це відбулося без особливого остраху: почуття накрили їх із головою, радше як давно загублених брата й сестру, ніж як шістдесяти-трьохрічного чоловіка та двадцятивосьмирічну жінку, що виявилися нерідними одне одному.

Коли померла Елізабет Чайлдс, Джеремі та його сім’я перебували в Нормандії, де Джеремі, користуючись сабатикалом, досліджував тему, що вже давно збуджувала його цікавість: можливий зв’язок між люмінізмом та імпресіонізмом. Тепер, коли його наукова кар’єра добігала кінця і на обрії маячив вихід на пенсію, Джеремі намагався створити книжку про люмінізм — американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з імпресіонізмом. Як Джеремі пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, ніж нічого), люмінізм виріс зі школи річки Гудзон. Джеремі вважав, що ці дві школи були пов’язані між собою, хоча панівна теорія — ба більше, догма, пирхав Джеремі, — твердила, що ці дві школи розвинулися наприкінці ХІХ століття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна від одної.

Чоловік на ім’я Колум Джаспер Вітстоун, розповідав їй Джеремі,