Читати книгу - "Здіймається буря"

Вогнесерд порівнявся з нею.

— Мені теж, — відповів він.

— Ти швидко вчився. Я не помилилась, запросивши тебе до Клану, — промурмотіла Синьозірка. Вона озирнулась на Вогнесерда, і той побачив, що провідниця справді пишається ним. Рудий кіт їй вдячно підморгнув.

— Усі Клани мають за що тобі дякувати, — провадила Синьозірка. — Ти вигнав Хвостолома з Тіньового Клану, повернув Вітряний Клан із вигнання, допоміг Річковому Кланові впоратися з паводком і врятував Громовий Клан від Тигрокігтя, — Вогнесерду вже трохи забило памороки від такої подяки, але провідниця не зупинялась: — У жодного вояка немає твоєї прямоти, відданості чи хоробрості…

Тут Вогнесерд насторожився.

— Але всі Громові коти поважають вояцький правильник так само, як я, — зауважив він. — Кожен із них ладен пожертвувати собою заради Клану.

Синьозірка стала як укопана і подивилась на Вогнесерда.

— Ти єдиний, хто наважився піти супроти Тигрокігтя, — нагадала вона йому.

— Але ж тільки я знав', що то він убив Рудохвоста!

Вогнесерд був ще новаком, коли дізнався, що Тигрокіготь відповідальний за смерть воєводи Громового Клану. Проте він нікому не міг довести, що темний вояк справді замастив свої лапи кров’ю, аж поки зрадник не повів котів-волоцюг проти власного Клану.

Очі Синьозірки люто заблищали.

— Сіросмуг також знав. А врятував мене лише ти!

Вогнесерд відвернувся і, шукаючи слів, нервово смикав вухами. Здавалося, що Синьозірка не довіряє нікому зі своїх вояків, окрім нього і, можливо, Білошторма. Вогнесерд збагнув, що Тигрокіготь накоїв значно більше лиха, ніж будь-хто у Клані здатен собі уявити. Темний вояк отруїв провідницю недовірою до власних котів, забрав у неї здатність тверезо оцінювати події.

— Ходімо! — кинула Синьозірка.

Вогнесерд спостерігав, як сіра киця пробирається лісом: плечі її були опущені, а хвіст волочився по землі. Він здригнувся. Хоч небо над ними було ясне і прозоре, здавалось, мовби на сонце набігла чорна хмара і кинула похмуру тінь на всю їхню виправу.

Вони дійшли до Чотиридерева, коли сонце вже почало лити своє проміння на землю, підбившись над кронами дерев. Вогнесерд услід за Синьозіркою зійшов до улоговини, серед якої стояли чотири величні дуби. Ці дерева скидалися на мовчазних охоронців, що вартували галявину — місце, де щоповні чотири Клани збиралися разом під покровом перемир’я. Двоє котів проминули Великий Камінь, на якому стояли провідники Кланів, звертаючись до Зборища, і пішли далі, до протилежного краю улоговини.

Трав’янистий схил раптом пішов під гору, м’яка земля перейшла у кам’янисту, і Вогнесерд запримітив, що Синьозірці стало важче тримати крок. Вона все гучніше сопіла, перелазячи з каменя на камінь, тож воєводі доводилося йти повільніше, щоб не обігнати її.

На верхівці схилу Синьозірка спинилась і сіла віддихатись.

— Як ти? — запитав Вогнесерд.

— Не така молода, як раніше, — видихнула Синьозірка.

Вогнесерд відчув хвилювання. Він гадав, що поранення, які вона отримала в битві, вже зцілилися. Звідки ж ця раптова знемога? Провідниця здавалася старішою й вразливішою, ніж будь-коли. «Можливо, це все через цю напругу і спеку, — з надією подумав він. — Зрештою, її шубка густіша за мою».

Поки Синьозірка переводила подих, Вогнесерд стурбовано позирав на хащі ялівцю та вересу, які вкривали височини. Це вже були землі Вітряного Клану, і звідси вони тяглися ген удалину попід безхмарним небом. Він відчув ще більшу тривогу, аніж на межі Річкового Клану. Вітряні коти досі були люті через те, що Громовий Клан надав прихисток колишньому Тіньовому провідникові. І саме Синьозірка вирішила залишити у таборі осліпленого Хвостолома. Що зробить Вітряний патруль, якщо знайде на своїх землях Громову провідницю, яку супроводжує лише один вояк? Вогнесерд не був певен, що зможе захистити її в бійці супроти цілого патруля.

— Треба йти обережно, щоб нас не помітили, — прошепотів він.

— Що ти сказав? — озвалась Синьозірка.

Тут вітер дув сильніше, і Вогнесердові слова відлітали з ним.

— Обережно, кажу, щоб нас не побачили! — Вогнесерд неохоче підвищив голос.

— Чому? — різко спитала Синьозірка. — Ми йдемо до Місяцескелі. Маємо дане Зорекланом право безпечного проходу!

Вогнесерд збагнув, що зараз не варто гаяти час на суперечки, тому швидко запропонував:

— Я піду вперед.

Він добре знав височини, краще за більшість Громових котів. Не раз уже бував тут раніше, проте ніколи не почувався настільки вразливим, як зараз. Він швидко повів Синьозірку в гущавину вересового моря, молячись, щоб Зореклан розділяв певність провідниці щодо права безпечного проходу і щоб пращури-вояки вберегли їх від Вітряних патрулів. Вогнесерд сподівався, що Синьозірці вистачить глузду не піднімати вгору вуха чи хвіст.

Коли вони дійшли до ялівцевих хащ, самого серця Вітряних угідь, сонце вже стояло в найвищій точці небосхилу. Чотиридерево зосталось далеко позаду, проте ще лишався чималий шмат дороги до схилу на краю торфовища, який збігав до ферми Двоногів. Вогнесерд завмер. Їм в обличчя віяла гаряча юга, задушлива, як подих хворого кота, і воєвода розумів, що цей вітер рознесе їхній запах по всій ворожій території. Залишалося сподіватися, що їх якось замаскують густі пахощі медоносного вересу. Поруч із ним Синьозірка подала хвостом умовний знак і чкурнула в хащі ялівцю.

Позаду пролунало люте виття. Вогнесерд обернувся і позадкував, здригаючись від випадкових доторків до гіллячок ялівцю. Перед ним, наїжачившись і прищуливши вуха, стояли трійко Вітряних котів.

— Зайди! Ви чого тут? — прошипів плямистий темно-брунатний котяра.

Вогнесерд упізнав Багнокігтя, одного зі старших вояків. Сіро-смугастий вояк на ім’я Клаповух стояв поруч, вигнувши спину та випустивши кігті. Вогнесерд познайомився з цими котами, ба навіть почав їх поважати, поки супроводжував Вітряний Клан із їхнього вигнання на землі Двоногів. Проте зараз від колишньої доброзичливості не було ні сліду. Він не впізнав тільки найменшого кота — мабуть, іще новака, який виглядав не менш загрозливо, ніж його товариші.

Вогнесерд відчув, як дибки стає шерсть уздовж його хребта, як глухо гупає серце, проте він з усіх сил намагався зберігати спокій.

— Ми просто проходимо… — почав було Громовий воєвода.

— Ти на нашій землі, — кинув Багнокіготь. Він дивився просто на Вогнесерда, і його очі палали.

«Де ж Синьозірка?» — у відчаї думав Вогнесерд, сподіваючись частково на її підтримку, частково-на те, що вона почула вереск Багнокігтя і зараз собі безпечно прямує крізь хащі ялівцю до угіддя Двоногів.

Загрозливе гарчання підказало, що провідниця повернулась. Він похапцем зиркнув позаду себе — там, біля самих хащ, стояла Синьозірка, високо піднявши голову і пропікаючи ворожих котів лютим поглядом.

— Ми йдемо до Місяцескелі. Зоряний Клан дарував нам безпечний коридор. Ви не маєте права нас зупиняти!

Багнокіготь і вусом не повів.

— Ви відкинули всі права на захист Зореклану, коли прийняли до себе Хвостолома! — відрізав