Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Однак химерним робили будинок не струмок, не смереки і не порцелянові ґномики, що вигулькували тут і там, а його власна фізіологія. Ми були свідками і співучасниками його приватного життя, коли цикадними вечорами у схованих під шерехкою білою шкірою судинах пульсувала хлорована кров. Давно розтринькавши юнацьку чистоту, його дихання супроводжувалося хрипами, що примушували нас непокоїтися про стан його здоров’я, а сам він дедалі більше нагадував старого сухотного дідугана.

Невдовзі будинок остаточно зник із поля нашого зору. Понад шляхом буяла щириця, гуляли, гріючи хутірце, ховрахи. Росли дикі черешні, терпкі на смак, і починала вкриватися червінню ожина. Вищими були дерева і густішав ліс. Що більше ми заглиблювалися в його нетрі, то примарнішою ставала мета нашої подорожі. Кричали фавни і реготали мавки, зашурхотів крилами грифон. Ми йшли, йшли і йшли, і не було кінця нашому йдінню. На галявині стояла похняблена халупа, дах прогнувся, ґонта зігнила, сволоки почорніли. Вітер розмахував дверима, і вони скрипіли висьма на іржавих завісах. Навколо бігав здичавілий пес, і ми ще довго чули його божевільне виття. Останні вказівники у вигляді прибитих до стовбурів дерев’яних дощинок і кольорових позначок давно залишились позаду.

Ми йшли навмання, залишаючи зарубки і вишкробуючи в корі написи: «25 липня. Провели ніч на дереві». — «26 липня. Їмо лісові ягоди». — «27 липня. Виснажилися. Не втрачаємо надії. Йдемо далі». — «28 липня. Назбирали грибів. Довго викрешували вогонь. Смажили і їли. Бачили померлих родичів. Вона розмовляла з бабцею, питаючи згоди на шлюб». — «29 липня. Йдемо далі. Несемо вогонь». — «30 липня. Падав дощ. Ми боялися, що вогонь загасне». — «31 липня. Скільки ми пройшли?» — «1 серпня.

Знайшли гніздо. Пили пташині яйця. Знудило». — «5 серпня. Вийшли на велику галявину. Проспали на сонці до вечора». — «12 серпня. Повернулися до старої гри. Відгадуємо назви міст і країн». — «24 серпня. День незалежності». — «30 серпня. Сьогодні ми зазвичай поверталися з моря». — «17 вересня. Загас вогонь».

Ми йшли, викрешуючи новий, а втомлюючись, перепочивали. Ми знали: головне — йти. Такими й залишимося, які одного прекрасного ранку покинули сонне передмістя, щоб вирушити назустріч нашій спільній меті: подорожні, що прагнули до Шулердобеля, загадкового і недосяжного.

Поверх п’ятий. Ему й Кашмір

Пражило сонце, грав оркестр, цвіли килими квітів, виблискувала тріумфальна арка, цокотіли фіакри, рухалися юрби туристів. Серед їхнього нескінченного потоку я раптом побачив нас, її і себе. Вона сміялася, я їв маґнум із карамеллю, пригощав її, потім я поклав руку на її абрикосове плече і пригорнув до себе, потім я необачно втратив нас з поля зору.

Була середина червня. Сонце не виходило із зеніту, спонукало йти, відкривати сади, заглиблюватись у парки на луках, п’яніти від липового цвіту і цокати горішками, скликаючи білок, усміхатися зустрічним і одне одному. Повівав вітерець, шукаючи виходу з архітектурних лабіринтів. Ми підставляли йому обличчя, бігли назустріч, вбирали пестощі, ми осідлали комизливу шкапу фортуни, ми мусили показати себе вправними вершниками і ловили день, сонце, вітер. Ми сідали в метро, і металева гусінь, вигинаючись, пливла від станції до станції, везучи нас до літньої резиденції. І коли було оголошено «Іці. Оо», ми вже стояли на виході, чекаючи, доки вона зупиниться і розблокуються двері.

Цього разу ми не пішли в музей, відклавши його на дні похмуріші з колекцією, що налічувала десятки обтяжених історією й інтригами диліжансів, була там і карета Наполеона — того самого, ставши яким, я вирушу по тебе у твою сирно-виноградну Францію, звідки заберу тебе, раз і назавжди. Ми вертатимемося назад, розтягуючи східний кордон Євросоюзу, мов тятиву і презерватив. Ми причепимо його до нашої корсиканської колісниці, яка зупиниться не раніше, ніж забажаємо ми, а ми мчатимемо оскаженілим вихором. Наш перепочинок буде не раніше, ніж проминемо останні солом’яні стріхи хутора Михайлівського. Можливо, ми помчимо далі, до Владивостока й Вудстока, Мельбурна й Антананаріву, перетворивши сором’язливу казку на Поему Свободи, Рівності і Братерства.

Ми ввійшли в одні брами, другі, треті, залишивши позаду зиґзаґи саду блукання і помиляння. Ми поводилися, мов закохані, дурниці, ми поводилися закохано, крокували парадною алеєю, я їв морозиво — в цей момент я й побачив їх, тобто нас, тебе і себе. «Сервус»[10], — усміхнувся я. — «Здоров, здоров». — «Ти вже назад?» — «Я гуляю тут від самого ранку». — «А ми щойно приїхали». — «Філь ішіас!»[11] — «Тобі також. Приєднуйся». Я б охоче приєднався, однак як я міг приєднатися до себе? Вони рушили далі, а я стояв і дивився вслід.

Колись на горі мешкали ему, смішно стрибаючи і чалапаючи у підстрибі. Тепер залишився тільки один, великий і поважний. Ми підгодовували його печивом, яке він хапав, протиснувши дзьоб у ромбик. Інколи воно падало, тоді ми ставали навшпиньки і простягали його над парканом. Так йому подобалося більше. На радощах він закидав кружальце в довжелезну горлянку — не дивно, що його запопадала гикавка.

«Оресте, Оресте, ти мене чуєш?» — тихо покликав я, коли вона відвернулася (я завжди боявся, що коли-небудь вона сприйме мене за божевільного, і наші стосунки обірвуться). Птаха зацікавлено повернув голову. «Оресте, це я». Птах уважно дивився на мене, вивчаючи і приглядаючись. «Він упізнав мене», — здалося мені, і я зрадів. «Це він. Це сто відсотків він, однак не хоче признаватися. Побоюється туристів. Тільки уявити собі, який скандал вибухне». «Оресте, не бійся. Нікого немає. Ми самі», — ще раз спробував я, і він озвався. Озвався! «Мені тут добре. Мені тут краще, ніж на твоїй сраній батьківщині. Мене годують. Причому не тільки печивом», — не утримався він, щоб не пожбурити у мій город камінця. «Оресте, не кажи так. Гріх так казати. Загалом я радий за тебе. Я ще тут місяць. Так що побачимося. Тримайся».

«Що ти сказав?» — «Я нічого не казав. Я сказав, що кохаю тебе, крихітко», — і я не збрехав: я справді її кохаю.

Поверх шостий. Фон І.К.К.

Можна подумати, що йдеться про барона, скажімо, Іполита Карла фон Каммерштайна. Хоча це й не зовсім так, проте й не надто далеко від чорного кружечка істини — в кожному разі, розчаровуватися не варто. Насправді йдеться... але все по порядку.

Моя знайома, яких у мене, наче гарему в султана, попросила привезти зимовий комбінезон для дитини. І як мені було відмовити? Проте на місці виникли проблеми з дитячими комбінезонами взагалі