Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур"

Ні, бабця була просто привидом, бо служниця прийшла пізніше. Важко не здогадатись, що жінка зовсім не була людиною. Роги, хвіст та звіроподібні руки привертали увагу одразу. І схоже, я їй дуже не подобалась.

— Їжа, — прогарчала басовито вона, гепнувши тацею об столик. 

— Дякую, — намагатися бути ввічливою з людиною, чи хто вона там, було важко, адже в очах служниці читалася справжня зневага. — Як я можу вас називати?

Схоже, Клодові підопічні манерами похизуватись не могли, або ж то лише до мене таке ставлення — загалом, на моє питання жінка не відповідала. Свердлила пронизливим поглядом сірих очей і кривила рота, та й по всьому. Втім, не йшла, наче чекала чогось.

— Мене звати Мелісандра, — представилась я, зробивши другу спробу познайомитись. — Ваш господар притягнув мене до замку, але я нічогісінько не знаю про ваш світ. Не могли б ви хоч трошки розповісти мені, щоб я напевне знала, як не образити місцевих жителів?

Друга спроба виявилась такою ж невдалою, як і перша. Служниця тільки пирснула і відвернулась від мене. Дякую, хоч свічки запалила та камін. Бо вже відчувалося, як прохолодно ставало в кімнаті. Гадаю, за ніч температура впала б ще нижче і довелося б мені цокати зубами. Одягу ж немає, щоб тепліше вдягнутися.

Паскудний світ! Клянусь, якби мала змогу дотягнутися до автора цієї книжки, сама б вдавила, щоб більше такого не писав! Але змоги не мала, а їсти вже хотілося. Залишалось сподіватись, що їжа не отруєна і Клод не зібрався вбити мене сьогодні ж.

— Виглядає смачно, — пробурмотіла самій собі під носа, розглядаючи тарілку. 

Не елітні морепродукти, але риба виглядала знайомо та ароматно пахла. До неї на гарнір чи то спаржа, чи ще щось схоже на неї і декілька шматочків хліба. 

— М-м-м! На смак теж дуже смачно! — шматочок риби був таким ніжним, кісточок зовсім не відчувалось. Я з задоволенням з'їла все! Якщо й отрують, то принаймні я насолодилась неперевершеною стравою. 

— Дивно, — служниця заговорила раптово, від несподіванки я аж гикнула. — Хіба люди не віддають перевагу іншій їжі? Тим паче, знать. 

— Ем, я не знаю, що й відповісти. Хіба у вас немає власних вподобань? Комусь, наприклад, може подобатись молоко, а хтось навіть запаху його не терпить.

— Ні, — звузивши очі жінка забрала тарілку і зібралася йти, — бо ми їмо, що вполюємо, або що дадуть, а ви, люди, зажерлись давно. 

— Люди різні бувають, — промовила винувато, наче це я була винна в їхній долі. — Ще раз дякую!

Що ж, перше знайомство в нас вийшло поганеньке, можливо далі вийде щось змінити. Мені конче не вистачало знань по цьому світові і де їх взяти було невідомо. Клод нічого не казав, чи можу я вільно гуляти замком і які кімнати мені доступні. Боюсь, чоловік в бібліотеку мене не пустить. Було якесь шосте чуття, але спробувати все одно варто. Завтра. Все завтра, бо сьогодні вже хотілося спати. 

А снилось мені щось дивне. Я стояла посеред палацу, де вперше опинилась в цьому світі, з книгою в руках і зачитувала якісь рядки невідомою мовою. Навколо мене стояли дивні люди, закутані в балахони, обличь було не видно, а їхні голоси злились в єдиний потік. По праву руку, принц Лортон, з мечем приставленим до мого горла вимагав зупинитись, а переді мною закривавлений Клод на колінах благав продовжувати. 

Мить — і я відчула холодну сталь на шкірі, а одразу ж після з мого рота вирвалося останнє слово. Я помирала, але знала, що вчинила правильно.

Прокинулась від шаленого калатання серця. Холодний піт стікав по чолі, волосся змокло, а руки тремтіли, наче в мене знізвідки з'явився тремор. Що це в біса за сон був і чому він здавався таким реальним та неминучим? Невже моя доля все ж померти в цьому світі? Чи це лише страхи, які вирішили додати перчинки хвилюванням, що мучили мене весь цей час?

— Доброго ранку, моя люба майбутня королево! — Клод стояв неподалік і радісно дивився на мене. — Ти так стогнала, мені навіть стало цікаво, що ж тобі снилося? Невже наша перша шлюбна ніч?

— Моя смерть мені наснилася, — цю щасливу усмішку хотілось стерти цеглиною. Радісно йому, мерзотнику! 

— Що?

Принаймні, цієї дурної веселої посмішки вдалося позбутися. Чоловік похмуро звів докупи брови, став серйозним і зібраним. Ні сліду радощів не залишилось. Так тобі, не тільки ж мені хвилюватись! 

— Що почув! 

— Розказуй! — велів Клод, всівшись поряд на ліжкові. — І не смій пропустити жодної подробиці.