Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Музика зринала у височінь разом із полум’ям, і тепер я збагнув причину її періодичних відпливів і припливів. Поки я дивився та слухав, у моєму розумі народилася божевільна думка — думка про те, як дивовижно та екстатично було б метнутися вперед і кинутися стрімголов у це співоче полум’я. Музика немовби промовляла до мене, розповідаючи, що в мить вогненного танення я спізнаю всю ту втіху та тріумф, усю пишноту й піднесення, які вона обіцяла мені звіддаля. Музика благала, молила мене тональностями небесної мелодії і, незважаючи на ватяні затички у вухах, спокуса, яку я відчував, була майже нездоланною. 

Хай там як, але вона не цілком позбавила мене здорового глузду. Пройнятий раптовим жахом, як той, хто мало не піддався спокусі кинутися в провалля з високої кручі, я відступив назад. А тоді я побачив, що та сама страшна спонука охопила декого з моїх супутників. Дві істоти з шарлатовими крилами, яких я вже згадував раніше, стояли трохи осторонь від решти з нас. Аж ось, затріпотівши своїми дужими крильми, вони здійнялись у повітря та полетіли до полум’я, мов нетлі до свічки. На коротку мить світло, сяючи крізь напівпрозорі крила, стало червоним, а тоді обидві ті істоти зникли в білому жарі полум’я, що зринало вгору і лише на мить затріпотіло, їх поглинувши, а тоді запалало рівно, як і раніше. 

Тоді, наслідуючи їхній приклад, чимало інших представників найрозмаїтіших біологічних форм кинулися вперед і принесли себе в жертву полум’ю. Серед них були створіння з напівпрозорими тілами, були й такі, що виблискували всіма відтінками опалу; були крилаті колоси та титани, які ступали семимильними кроками; була там і одна істота з безсилими, недорозвиненими крилами, яка радше повзла, ніж бігла до полум’яного фонтану, шукаючи в нім ту ж прекрасну загибель, що і решта. Але серед них не було жодного мешканця цього міста: вони лише стояли і дивилися, незворушні та подібні до статуй, як і завжди. 

Потім я зауважив, що фонтан досяг найбільшої висоти і помалу починав спадати. Він рівномірно, але повільно опускався, і полум’я вже сягало половини тієї висоти, на яку здіймалося допіру. В цей проміжок часу більше не трапилося жодного акту самоофірування, а ті кілька істот, які ще стояли коло мене, зненацька відвернулися від полум’я та подалися геть, немовби скинувши із себе смертоносні чари. 

Йдучи геть, одне з високих, закутих в обладунки створінь звернулося до мене словами, що лунали, неначе звуки сурми, в яких безпомильно вчувалися нотки перестороги. У сум’ятті суперечливих відчуттів я, доклавши чималих вольових зусиль, пішов слідом за тим створінням. Й на кожному кроці навіяні музикою безумство та нестяма боролися з інстинктом самозбереження. Не раз я починав був повертати назад, але вчасно зупинявся. Спогади про подорож додому були розмиті й непевні, неначе мандри людини в опійному трансі; а музика співала за моєю спиною й розповідала про втрачене блаженство і про те полум’яне розчинення, швидкоплинна мить якого була кращою за еони смертного життя… 

9 серпня. Спробував узятися до нового оповідання, але робота не йшла. Поруч зі світом незбагненних таємниць, вхід до якого мені випало знайти, усе, що я міг уявити чи втілити в слова людської мови, видавалося зужитим і незрілим. І зараз спокуса повернутися до того світу незборима, як ніколи, а поклик тієї музики, що лунає в моїх спогадах, солодший за голос коханої жінки. Й увесь цей час мене мучила загадковість побаченого й почутого, а те, що мені вдалося помітити і зрозуміти так мало, завдавало мені танталових мук. 

Що то за сили, існування та дію яких я заледве міг збагнути? Ким є мешканці того міста? І ким є ті істоти, що навідуються до того божественного полум’я? Яка ж то чутка чи легенда прикликала їх із чужинських країв і потойбічних планет до місця неописанної небезпеки та винищення? І чим є сам той фонтан, у чому таємниця його принадності та смертельного співу? Усі ці питання дозволяли висувати безліч припущень, одначе не мали жодного розумного пояснення. 

Я планую повернутися туди знову… але вже не сам — цього разу хтось мусить піти зі мною, щоб стати свідком потойбічних див і небезпек. Усе це є надто дивним, аби взяти його на віру. Я мушу залучити собі на підмогу людину, яка підтвердила б усе, що я бачив, відчував і припускав. До того ж іще один спостерігач міг би збагнути те, про що я можу лише снувати припущення. 

Кого ж мені покликати з собою? Слід запросити когось із зовнішнього світу — когось, хто був би наділений високими інтелектуальними та естетичними здібностями. Можливо, варто звернутися до Філіпа Гастейна, мого побратима у царині красного письменства? Втім, боюся, він надто зайнятий. Але є ще каліфорнійський художник, Фелікс Еббонлі, він ілюстрував кілька моїх фантастичних романів… 

Еббонлі — саме та людина, яка зуміє по-справжньому побачити й належним чином оцінити той новий вимір, якщо, звісно, зможе приїхати. Зважаючи на його схильнісь до всього химерного та несьогосвітнього, гадаю, він буде просто зачарований і підкорений видовищами тієї рівнини та міста, по-вавилонському величних будівель і аркад, а над усе — видивом Храму Полум’я. Негайно напишу на його адресу у Сан-Франциско. 

12 серпня. Еббонлі вже тут: у своєму листі я залишив достатньо таємничих натяків щодо певних абсолютно нових сюжетів для картин у його стилі, і натяки ці були надто вже спокусливі, щоб він зміг опиратися розбурханій цікавості. Тепер я все йому пояснив і докладно відзвітував про свої пригоди. Він, як я бачу, має певні сумніви, і заледве чи можна його за це винуватити. Проте недовго йому залишатися недовірливим, адже завтра ми з ним разом відвідаємо Місто Співочого Полум’я. 

13 серпня. Думки розбігаються; мушу добрати слів і якнайстаранніше усе записати. Це буде останній запис у моєму щоденнику й останнє, що я будь-коли напишу. Коли я закінчу, то запакую цей щоденник і адресую його Філіпові Гастейну, який зможе розпорядитися ним так, як вважатиме за потрібне. 

Сьогодні я повів Еббонлі до іншого виміру. Його, як і мене раніше, вразили ті окремі кам’яні брили у Кратер-Ріджі. 

— Скидаються на уламки колон, споруджених долюдськими богами, — зауважив він. — Тепер я починаю вам вірити. 

Я попросив, аби він ішов першим, і вказав на місце, куди треба ступити. Еббонлі послухався без жодних вагань, і я дістав виняткову нагоду спостерігати за тим, як людина миттєво розтає у цілковитій нічогості. Одної миті він був там — а вже наступної на місці, де він стояв, видніла лише гола земля та далекі модрини, які щойно заступало від очей тіло мого друга. Я ступив слідом за ним і застав його,