Читати книгу - "Крістіна"

був абсолютно переконаний у тому, що якась халепа вже сталася, і мені було страшно до чортиків. Газета «Кістоун» на Різдво не виходила, але на всіх мережевих каналах Пітсбурга й обидвох незалежних крутили сюжет про те, що спіткало Вілла Дарнелла, у якому показали те стрьомне лиховісне видовище, на яке перетворився його будинок. Та його стіна, що виходила на дорогу, була знесена. Тільки цим словом можна було це описати. Та стіна мала такий вигляд, неначе якийсь божевільний нацист повів на неї свій панцерник і пробив наскрізь. Цього ранку газета вийшла із заголовком «У ЗАГАДКОВІЙ СМЕРТІ ЙМОВІРНОГО КРИМІНАЛЬНОГО АВТОРИТЕТА ВБАЧАЮТЬ ОЗНАКИ ВБИВСТВА». Це вже само по собі було погано, навіть без іще однієї фотографії будинку Вілла Дарнелла з велетенською діркою, пробитою в стіні. Але на третій сторінці було доповнення. Інший випадок мав не таку велику вагу, тому що Вілл Дарнелл був «імовірним кримінальним авторитетом», а Дон Ванденберг — усього-на-всього чмошником-недоучкою, який працював на бензоколонці.

Заголовок звучав так: «ПРАЦІВНИК АВТОЗАПРАВНОЇ СТАНЦІЇ ЗАГИНУВ У РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР УНАСЛІДОК НАЇЗДУ». Під ним ішла стаття на одну шпальту, наприкінці якої шеф лібертівілльської поліції висловив припущення, що водій був або п’яний, або під кайфом. Ані він, ані репортер газети навіть не спробували пов’язати між собою обидві смерті, бо між ними була дистанція майже десять миль, і це в ніч, коли надворі лютувала страшна завірюха, що зупинила весь транспорт в Огайо та на заході Пенсильванії. Але я бачив зв’язок. Не хотілося, проте я нічого не міг із цим удіяти. І чи не здалося мені, що батько якось дивно глянув на мене, раз чи двічі за ранок? Ні. Раз чи двічі він мовби хотів сказати щось — і я не знав, що відповідати, якщо скаже; смерть Вілла Дарнелла, хоч би якою загадковою вона була, навіть і близько не була такою загадковою, як мої підозри. Але тато закрив рота, так нічого не сказавши. І це, якщо бути до кінця чесним, було певним полегшенням.

Дверний дзвінок ожив у дві хвилини по другій.

— Заходь! — закричав я, знову спинаючись на милиці.

Двері відчинилися, і Лі застромила голову всередину.

— Денніс?

— Ага. Заходь.

Вона зайшла, така гарненька в яскраво-червоній лижній парці й темно-синіх штанах. Облямований хутром капюшон парки дівчина відкинула з голови на спину.

— Сідай, — мовила Лі, розщібаючи змійку куртки. — Бігом, зараз же, це наказ. Ти на цих штуках схожий на великого дурного лелеку.

— Так тримати, — сказав я і сів, незграбно гепнувшись на стілець. Коли ти закутий у гіпс, то життя твоє зовсім не схоже на кіно; ти ніколи не сідаєш, як Кері Ґрант, що готується пити коктейлі в «Рітці» з Інґрід Берґман. Це завжди стається миттєво, і якщо подушка, на яку ти приземлився, не форкне під вами гучно-прегучно, так, неначе раптове зниження налякало вас до пердячки, можете вважати, що ви ведете в грі. Цього разу мені пощастило. — Я так люблю лестощі, що навмисне з себе хворого корчу.

— Деннісе, як ти?

— Загоююсь. А ти як?

— Бувало й ліпше, — тихим голосом відповіла вона й прикусила нижню губу. Інколи дівчата вдаються до цього жесту, щоб зваблювати, але це був не той випадок.

— Вішай куртку й сідай сама.

— Добре. — Погляд її очей торкнувся моїх, і дивитися в них було трохи понад мої сили. З думкою про Арні я відвів погляд.

Вона повісила парку й повільно повернулась у вітальню.

— А твої…

— Я попросив тата всіх забрати. Подумав, може… — знизав я плечима. — …нам треба поговорити сам на сам.

Вона стояла біля дивана й дивилася на мене через усю кімнату. Мене знову вразила простота її краси — гарненька дівоча фігурка, яку підкреслювали темно-сині штани й светр ясно-блакитного відтінку пудри. Цей наряд навіював мені думки про катання на лижах. Волосся в неї було нетуго зав’язане кінським хвостом і лежало на лівому плечі. Очі були кольору светра чи, може, трохи темніші. Вигодувана на кукурудзі американська красуня, могли б сказати ви, якби не високі вилиці, що надавали їй дещо пихатого вигляду й виказували якесь давніше, екзотичніше походження — може, якихось п’ятнадцять-двадцять поколінь тому серед предків затесався вікінг.

А може, я думав зовсім не про те.

Вона побачила, що я на неї трохи задовго дивлюсь, і зашарілась. Я відвернувся.

— Деннісе, ти переживаєш за нього?

— Переживаю? Точніше буде сказати, боюся.

— Що ти знаєш про ту машину? Що він тобі розказував?

— Небагато. Слухай, може, хочеш чогось випити? У холодильнику є якісь напої, — я намацав милиці.

— Сиди, — сказала вона. — Я хочу, але сама принесу. А тобі?

— Я буду імбирний ель, якщо там ще лишилося.

Вона пішла на кухню, а я спостерігав за її тінню на стіні, що рухалася легко, немов танцівниця. У шлунку моментально стало важко, ледве не до нудоти. У цієї нудоти навіть назва є. Гадаю, вона називається «закохуватись у дівчину найкращого друга».

— У вас є автоматичний генератор льоду, — долинув у вітальню її голос. — У нас теж такий. Класний.

— Він часом дуріє й плюється кубиками льоду на підлогу, — сказав я. — Як Джиммі Кеґні у «Білій гарячці». «Нате, жріть, щуряки брудні». Маму це до сказу доводить. — Я сам не знав, що белькочу.

Лі розсміялася. У склянках брязнули кубики льоду. Невдовзі вона повернулася, з двома склянками льоду й двома бляшанками імбирного елю.

— Дякую, — беручи, сказав я.

— Ні, це я тобі дякую, — її сині очі потемніли й посерйознішали. — Дякую, що ти поруч. Якби мені довелося самій з цим розбиратися, то я б… не знаю.

— Та ну. Усе не так погано.

— Думаєш? Ти чув про Дарнелла?

Я кивнув.

— А про того, іншого? Дона Ванденберга?

Отже, вона теж побачила зв’язок.

І знову я кивнув.

— Я бачив. Лі, а що тебе турбує в Крістіні?

Здавалося, минуло багато часу, перш ніж вона відповіла. Я не знав, чи зможе вона взагалі відповісти. Я бачив, що вона збирається на силі, дивиться вниз, на склянку, тримаючи її обома руками.

Зрештою, дуже тихим голосом, вона проказала:

— Здається, вона намагалася мене вбити.

Не знаю, що я очікував почути, але точно не це.

— Що ти маєш на увазі?

І вона заговорила — спершу нерішуче, а далі темп її мови пришвидшився й слова наче виливалися потоком. Цю історію ви вже чули, тому переказувати її нема сенсу; досить і того, що я намагався її переказати точнісінько так, як Лі мені розповіла. Про те, що їй страшно, вона не жартувала. Це читалося в блідості