Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Ось воно, Враже урочище. Далі всім би поряд ліпше бути.

– Чому?

– Пропаще місце.

Вони притримали коней, і за хвилину ті, що їхали позаду, наздогнали їх.

Богун трохи підвівся на стременах і заглянув до колиски.

– Спить? – запитав він.

– Спить, – одповів старий козак, – солодко, як дитина.

– Я їй сон-трави дала, – сказала відьма.

– Потихеньку, обережно, – повторював Богун, не зводячи очей зі сплячої, – щоб ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку мойому.

– Тихо світить, не розбудить, – прошепотів один із козаків.

І загін рушив далі. Незабаром під’їхали до Вражого урочища. Це був пагорб над самою рікою, невисокий і виблий, мовби круглий щит, який лежить на землі. Місяць заливав його світлом, осяваючи білі, розкидані повсюди камені, подекуди вони лежали порізно, подекуди купно, ніби звалища якихось будівель, рештки зруйнованих храмів і замків. Подекуди із землі, на кшталт цвинтарних надгробків, стирчали кам’яні плити. Весь пагорб являв собою одну гігантську руїну. Може, колись у давнину, в часи Ягелли, тут і вирувало життя, але зараз пагорб цей і все довкілля, до самого Рашкова, було глухою пустелею, в якій селився тільки дикий звір та ночами водила свої хороводи нечиста сила.

І дійсно, ледве подорожні подолали половину схилу, легкий досі вітерець перетворився на справжній вихор, який із похмурим, зловісним свистом пронісся над узгір’ям, і здалося козакам, буцім почулися з руїн, як із пригнічених грудей, тяжкі зітхання, сміх, ридання, дитячий плач і жалібні стогони. Пагорб почав оживати, перегукуватися різними голосами. Із-за каменів, здавалося, виглядали високі темні постаті: химерних обрисів тіні безмовно ковзали між валунів; удалині мерехтіли в темряві, ніби вовчі очі, якісь вогники; до всього ще з іншого краю пагорба, де найтісніше громадилося каміння, долинуло низьке горлове виття, котрому інші голоси відразу почали вторити.

– Сіромахи? – прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.

– Упирі, – відповів осавул іще тихіше.

– О! Господи помилуй! – скрикнули злякано інші, зриваючи шапки та старанно хрестячись.

Коні почали хропіти й щулити вуха. Горпина, що їхала попереду всіх, упівголоса бурмотіла незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Вже коли досягли протилежного краю пагорба, вона оглянулась і сказала:

– Ну, все. Тут уже тихо. Закляттям довелося відганяти, а то вони голодні вельми.

Усі з полегшенням зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а козаки, що хвилину тому боялися навіть перевести дух, зашепотіли. Кожний почав згадувати різні зустрічі з духами або з упирями.

– Коли б не Горпина, не пройшли б, – мовив один.

– Сильна відьма.

– А наш отаман і дідька не боїться. Вухом не повів, оком не моргнув, тільки на свою любку оглядався.

– Якби приключилося йому те, що зі мною було, не дуже б козирився, – сказав старий осавул.

– А що ж із вами, отче Овсівою, приключилося?

– Їхав якось я з Рейментарівки в Гуляйполе, а діло було вночі. Їду повз кладовище, раптом бачу, щось іззаду з могили плиг на кульбаку. Оглядаюся: дитя, бліде-бліде, аж синє!.. Видать, татари в полон вели з матір’ю й померло немовля нехрещеним. Оченята, як свічки, горять, і плаче тихесенько, плаче! Перескочило з сідла до мене на спину і, чую, кусає за вухом. О Господи! Упир, не інакше. Тільки недаремно я у Волощині довго служив – там упирів куди більше навіть, ніж людей, і кожне з ними впоратися вміє. Сплигнув я з коня і кинджалом у землю. «Згинь! Пропади!» – а він охнув, ухопився за руків’я кинджала і по лезові під дернину втік. Накреслив я на землі хрест і поїхав.

– Невже у Волощині упирів стільки?

– Вважай, кожен другий волох як помре – на упиря перетворюється, і волоські з усіх найвредніші. Їх там бруколаками називають.

– А хто сильніший: дідько чи упир?

– Дідько сильніший, а упир зліший. Дідька здолаєш, він тобі служити буде, а від упирів користі ніякої – тільки й дивляться, де б крові напитись. Але дідько завсігди над ними отаман.

– А Горпина дідьками верховодить.

– Це точно. Допоки жива – верховодить. Якби не мала вона сили над ними, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бруколаки й дівочу крівцю страх як полюбляють.

– А я чув, їм до невинної душі доступу нема.

– До душі нема, зате до тіла – ще й як є.

– Ой, спаси Господи! Вона ж красуня просто! Кров з молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.

Овсівій приклацнув язиком.

– Що й казати. Чисте золото ляшка…

– А мені цю ляшку жаль, – сказав молодий козак. – Коли ми її в колиску клали, вона білі рученьки свої склала й так прохала, так прохала: «Убий, – каже, – не губи, – каже, – нещасливої!»

– Не буде їй погано.

Тут під’їхала Горпина, й розмова урвалася.

– Гей, козаки, – сказала відьма, – ось і Татарський Розліг. Та не бійтеся ви, тут одна тільки ніч в році страшна, а Чортів яр і мій хутір уже близько.

І дійсно, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін увійшов у горловину яру, який ішов од річки під прямим кутом і був таким вузьким, що четверо кінних ледве могли їхати поряд. По дну його, ніби змія, переливчасто поблискуючи в місячному світлі, прудко біг до річки струмок. У міру того як вершники просувалися вперед, круті, обривисті схили розступались, утворюючи замкнуту скелями з боків простору долину, що полого підіймалася. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним світлом, блищали якісь білі округлі й довгасті предмети, в яких козаки, на свій жах, розпізнали людські черепи та кості. Козаки, раз у раз хрестячись, лякливо оглядалися. Зненацька вдалині блиснув за деревами вогник, і зразу прибігли два собаки, величезні, чорні, страшні, з палаючими як вуглинки очима; заздрівши людей і коней, вони почали голосно гавкати. Лише зачувши голос Горпини, вони втихомирились і, важко дихаючи та хриплячи, почали бігати навколо вершників.

– Жах який, – шепотіли козаки.

– Це не пси, – упевнено пробурмотів старий Овсівій.

Тим часом із-за дерев показалася хата, за нею стайня й далі, на пагорку, ще якась будівля. Хата була добротною та просторою на вигляд, віконця її світилися.

– Ось і мій двір, – сказала Богунові Горпина, – а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, та я ворожка, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Молодиця у світлиці житиме. Може, ти захочеш стіни прибрати – тоді ліпше її поки що на іншу половину перенести. Стій! Злізай із коней!

Вершники